Субота

Ходіть, до Господа повернімся:
бо Він розірвав, Він і зцілить;
Він ударив, Він і рани перев’яже.
Через два дні Він оживить нас,
на третій день на ноги нас поставить,
і будемо перед Ним жити.
І спізнаваймо,
намагаймось Господа спізнати.
Його прибуття певне, як зірниця;
як дощ, Він до нас прийде;
немов весняний дощ, який зрошує землю.
«Що Мені діяти з тобою, Єфраїме?
Що Мені діяти з тобою, Юдо?
Таж любов ваша, немов ранковий туман,
мов та роса, що притьмом геть проходить.
Тому Я їх навчав через пророків,
грозив їм словами Моїх уст,
і суд Мій виходить, наче світло.
Бо Я бажаю милості, а не жертви;
і знання Бога – над всепалення».

Слово Боже.

Помилуй мене, Боже, задля милості своєї, *
і через велике своє милосердя зітрі мої беззаконня.
Особливо омий мене від мого беззаконня *
і від мого гріха мене очисти.

℟. Жертви не прагну, лише милосердя.
Або: Я милосердя прагну, а не жертви.

Адже Ти не маєш задоволення від жертви, — *
Всепалення, якби я його приніс, Тобі не до вподоби.
Жертва Богові — це дух сокрушений; *
серцем сокрушеним і впокореним †
Ти, Боже, не погордуєш.

℟. Жертви не прагну, лише милосердя.
Або: Я милосердя прагну, а не жертви.

Зроби ж Сіонові добро, – з милості Твоєї! *
Збудуй мури Єрусалима!
Тоді приємним Тобі буде *
приношення, всепалення, праведності жертва.

℟. Жертви не прагну, лише милосердя.
Або: Я милосердя прагну, а не жертви.

Сьогодні не робіть закам’янілими серця ваші,
але слухайте голос Господній.

Того часу Ісус деяким, переконаним щодо себе, ніби вони праведні, і які за ніщо мають інших, розповів таку притчу: «Два чоловіки піднялися до храму помолитися: один фарисей, а другий митник. Фарисей, ставши, про себе так молився: “Боже, дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, – грабіжники, несправедливі, перелюбники або як оцей митник; я пощу двічі на тиждень, даю десятину з усього, що надбаю”.

А митник, здалека стоячи, не смів навіть очей звести до неба, але бив себе в груди, промовляючи: “Боже, будь милосердний до мене, грішного”

Кажу вам, що цей, на відміну від іншого, зійшов до свого дому оправданий, бо кожний, хто буде себе підносити, буде принижений; а той, хто буде принижувати себе, буде піднесений».

Слово Господнє.

Ходіть, до Господа повернімся:
бо Він розірвав, Він і зцілить;
Він ударив, Він і рани перев’яже.
Через два дні Він оживить нас,
на третій день на ноги нас поставить,
і будемо перед Ним жити.
І спізнаваймо,
намагаймось Господа спізнати.
Його прибуття певне, як зірниця;
як дощ, Він до нас прийде;
немов весняний дощ, який зрошує землю.
«Що Мені діяти з тобою, Єфраїме?
Що Мені діяти з тобою, Юдо?
Таж любов ваша, немов ранковий туман,
мов та роса, що притьмом геть проходить.
Тому Я їх навчав через пророків,
грозив їм словами Моїх уст,
і суд Мій виходить, наче світло.
Бо Я бажаю милості, а не жертви;
і знання Бога – над всепалення».

• Великий піст - є часом, коли Бог живий особливо наставляє наше серце. Бог прагне нашого серця; Йому не важливо що ми робимо. Він для цього ранить нас, наставляє, привертає всіма можливими способами. Пророк Осія волає: “Ходіть, до Господа повернімось: бо Він розірвав, Він і зцілить; Він ударив, Він і рани перев’яже.”  Все, що з нами трапляється, не є випадковим. Болісний досвід - це місце поєднання з Богом у нашому житті. Цей досвід повинен змусити нас відреагувати і взивати до живого Бога, оскільки лише Він має силу оздоровити нас. Які болісні переживання змушують тебе шукати і волати про Боже входження в твоє життя?

• Бог через пророка Осію говорить про те, про Йому є найважливішим: "Я бажаю милості, а не жертви; і знання Бога – над всепалення". Бог все зробить заради любові. Любов - це валюта Божого Царства. Любов покриває безліч гріхів і волає про оплату. Любов до Бога призводить до того, що Він відповідає навіть на потаємні бажання. Його неможливо перевершити в любові та щедрості. Святий Павло навіть пише у своєму Посланні до Коринтян: " Змагайте до любови". (1 Коринтян 14:1) Бо любов - це відповідь на людські прагнення та очікування. Ти можеш молитися так: Ісусе, я прошу Тебе про глибоку любов до Тебе. Дозволь мені любити безумовною любов'ю і здійснювати конкретні вчинки через  Тебе самого.

Біблійна вервиця:

Великі зернята: Ходіть, до Господа повернімось: бо Він розірвав, Він і зцілить; Він ударив, Він і рани перев’яже. Через два дні Він оживить нас, на третій день на ноги нас поставить, і будемо перед Ним жити. 

Маленькі зернята: Бо Я бажаю милості, а не жертви; і знання Бога – над всепалення.

З Євангелії від святого Луки:

Ісус розповів притчу для тих, хто був певний у своїй праведності, а на інших дивився з погордою. Двоє людей прийшли до храму помолитися: один фарисей, а другий – митар. Фарисей, ставши, так молився у своїй душі: «Боже, дякую Тобі, що я не такий, як інші люди: грабіжники, несправедливі, перелюбники або навіть як цей митар. Я постую двічі на тиждень, даю десятину з усього, що набуваю». А митар, стоячи здалеку, не смів і очей звести до неба, але бив себе в груди й говорив: «Боже, будь милостивий до мене, грішника». Кажу вам: цей повернувся додому виправданим, а не той. Бо кожен, хто звеличує себе, буде принижений, а хто принижує себе, буде звеличений.

Це слово Христа, сказане дві тисячі років тому. Двоє людей приходять до храму, бо храм – це місце зустрічі з Богом. Це привілейоване місце, місце молитви. Саме тому вони туди йдуть. Якби перенести цю Євангелію в наші часи, то, ймовірно, ані один, ані другий не прийшли б до храму. Вони залишилися б удома, бо навіщо ходити до храму? Фарисей подумав би: «Я і так у порядку. Навіщо мені ходити до храму? Там одні дивні люди. Модники, які хочуть покрасуватися. Ті, хто колись були далеко від Церкви, донощики, партійні секретарі, а тепер сидять у перших лавах. Навіщо мені це? Я і вдома можу поговорити з Богом». Можливо, митар подумав би так само: «Навіщо мені йти до храму? Люди там думають про мене так само, як той фарисей. Вони зневажають мене, не дають мені шансу. То навіщо? Я не підходжу для цього товариства».

Може, сьогодні така притча навіть не відбулася б, бо ніхто просто не прийшов би до храму. Або, можливо, був би інший сценарій. Можливо, вони все ж прийшли б, але помінялися б місцями. Фарисей став би позаду, а митар – попереду. Фарисей сховався б у глибині храму, бо знає, що Христос викривав фарисеїв, і не хотів би привертати увагу. Він би стояв у кінці, під хорами, і спостерігав за іншими: «О, дивіться, ось ці фарисеї, які пішли вперед, це грішники». А може, митар мав би душу фарисея і думав би: «Я стою тут, позаду, бо це моє місце. Я грішний, слабкий, але я це знаю. Мої гріхи відомі всім, але я не гірший за інших. Ті, хто йдуть уперед, – це лицеміри, святенники, дивні люди».

Або, навпаки, фарисей міг би сьогодні стати митарем, бити себе в груди і стояти перед кивотом, не думаючи про те, що скажуть люди. Адже сьогодні перші лавки храмів здебільшого порожні. Можливо, він підійшов би до них і сказав: «Я не гідний тут стояти. Я взагалі не гідний прийти до цього храму, а все ж я тут. Господи Боже, змилуйся наді мною, грішником».

Можна придумати різні сценарії, тому що цей фарисей і митар – це, мабуть, ми самі. Ми – якась дивна суміш обох особистостей, обох постатей. Трохи від одного, трохи від іншого. Грішник у кожному з нас. Залежно від ситуації, ми перекидаємо провину на інших, виправдовуємо себе, поводимося так чи інакше. Ось у чому краса цієї притчі, яку розповідає Ісус: ми можемо впізнати себе в цих постатях, як у дзеркалі. Де я є зараз?

Можна подумати, що подібним був Давид. Давид, який також мав у собі щось від фарисея. Але в доброму сенсі цього слова. Він, як і фарисей, добре почав – розпочав свою молитву з подяки, з прекрасної молитви. «Боже, дякую Тобі, я Тобі вдячний, будь прославлений». Але далі зміст молитви змінився: він почав хвалитися, вихваляти себе перед Богом, а по суті – молитися до самого себе. Ця молитва насправді не залишила місця, де він стояв. Вона не вийшла за межі храму. Вона не сягнула неба, а залишилася при ньому. Лише згодом він відкрив своє серце Богові. Але початок молитви був дійсно красивим.

Це нагадує псалом Давида, 139-й, де він пише чудові слова: «Славлю Тебе і дякую Тобі, бо я дивно створений, дивовижні діла Твої, і душа моя добре це знає». Він дивиться на себе не з почуттям зверхності, гордості чи зарозумілості, а вміє побачити красу Божого творіння, яким є він сам, і відносить цю красу до Бога. «Ти мене так створив. Я не був для Тебе таємницею, коли в потаємному формувався, коли тканий був у глибинах землі». Він чітко говорить, що тим, ким є, він не завдячує собі. Це Бог дав йому життя. Бог піклувався про нього, ще коли він був у лоні матері, ще коли мати навіть не знала про його існування, а Бог уже про нього дбав. І тому Давид сповнений вдячності Богові.

Але цей самий Давид згодом стає і тим митарем із притчі. Бо він розуміє, що є грішником – і великим грішником. Його знаменита молитва – псалом 51, який сьогодні є покаянним. «Помилуй мене, Боже, по великій милості Твоїй, і по безмежній доброті Твоїй зітри мою провину. Обмий мене повністю від моєї провини, очисти мене від мого гріха». За традицією, цей псалом Давид склав після гріха з Вірсавією. Він усвідомлює свій гріх, має ту саму поставу митаря: не сміє звести очей до неба, б'є себе в груди: «Боже, будь милостивий до мене, грішника». 

Це той самий Давид. З одного боку – він чудовий, бо усвідомлює велич Божого творіння. А з іншого боку – він убогий грішник. І це також переплетене в кожному з нас. З одного боку, ми маємо бути вдячні Богові за те, що Він творить. Щоб ми могли дійсно дякувати, а не нарікати: «Господи, мені цього бракує, те в моєму житті не склалося, я сам усе зіпсував, але ж і Ти мене таким створив, інші мають краще». 

У Давида цього нема. Він сповнений вдячності. А з іншого боку – він усвідомлює всю свою слабкість. Ми маємо бути як ті грішники, що б'ють себе в груди. І не для того, щоб використати слова Христа як якийсь ключ: «Хто підноситься, буде принижений, а хто принижується, буде піднесений». Це не для того, щоб ми тепер навмисне себе принижували, щоб упадати в землю, аби бути потім піднесеними. Не для того, щоб погано про себе думати, говорити, щоб щось за це отримати. У Давида і митаря ця покора йде зсередини, із глибини їхнього серця. Це усвідомлення правди про себе, усвідомлення свого гріха, який не є абстрактним. Це конкретний гріх. Це конкретна людина, з якою він згрішив. Це конкретна людина, яку він убив. Це не просто слова: «Я грішник». Це конкретні гріхи. 

Можна говорити: «Я найбільший грішник». Але коли приходить час сповіді, людина не знає, що сказати. «Я грішник» – але ніби якийсь невиразний, порожній, безконкретний. Це слово кличе нас до правди про себе, до постійного ставання перед Богом, до молитви: і подячної, і покаянної, і прохальної. До тієї молитви, яка досягає Бога. До тієї щирої молитви серця. До тієї молитви, яка єднає нас із нашим Творцем.

Нехай це дарує нам Той, хто нас благословляє – Отець, і Син, і Святий Дух. Амінь.

Субота третього тижня Великого посту. Перше читання коротке, але, як завжди, наповнене змістом, а сьогодні, можливо, навіть ще більше – сповнене певної поетики та краси. Осія говорить нам, що прихід Господа є таким же певним, як світанок, як ранній дощ, що приходить до нас, і як пізній дощ, що насичує землю. Його прихід певний, як світанок. Це поетичний образ, але водночас і очевидна річ. Адже ввечері ми не роздумуємо, чи зійде сонце зранку, чи настане світанок – ми знаємо, що так буде.

Чи маємо ми таку ж певність щодо приходу Господа – як у значенні Його другого пришестя в славі наприкінці часів, так і в значенні Його приходу до нас у конкретних переживаннях, у підтримці, у любові? А коли мова йде про любов, то тут у нас є ще одне порівняння, цього разу з нашою людською любов’ю – вона подібна до хмар на світанку або до роси, що швидко зникає. Саме такою, за словами Осії, є наша любов – скороминущою. І справді, ранкові хмари часто розсіюються, а роса випаровується під сонячними променями. Можливо, саме ця наша мінливість і нестабільність будуть переможені постійністю, силою та незмінністю Божого приходу.

Окрім цієї поетики, ми отримуємо і конкретний заклик від Осії: «Ходімо, повернімось до Господа!» Так, навернімося до Нього! Ми бачимо свою нестабільність, свою скороминущість – то куди ж нам іти? До Нього! Він ранив – і Він же зцілить. Він ударив – і перев'яже рани. Ці слова вже менш поетичні. Адже важко уявити, що ми мали б повернутися до того, хто нас побив. Ми ще з синцями, рани ще не загоїлися – і ми маємо знову до Нього прийти? Але коли поглянемо на Євангеліє, то трохи краще зрозуміємо цю Божу логіку.

Ми, люди, такі, що в добрі часи можемо стати зарозумілими – як той фарисей, який молиться сам до себе: «Боже, дякую Тобі, що я не такий, як інші люди: здирники, шахраї, перелюбники, або як цей митар. Я постую двічі на тиждень, даю десятину з усього, що набуваю». Ось так поводиться людина, яку Господь ще не «вдарив». Це гордовита, зарозуміла людина, зосереджена на собі. І тоді Бог допускає певні події, які трохи здувають цей надуте самолюбство, які пробивають цей міх пихатості. Людина, яка була такою впевненою у своїй величі, стає маленькою. Вона усвідомлює свою слабкість і розуміє, що її велич – як ранкова роса, як хмари на світанку, що швидко зникають.

Тому, коли Бог допускає в нашому житті якісь труднощі, коли ми, як Осия, можемо сказати, що Він нас «ранив» або «вдарив», коли запитуємо: «Боже, чому це сталося в моєму житті? Чому така ситуація? Чому така сім’я, таке місто, така хвороба, така трагедія?» – то, можливо, це саме для того, щоб ми прийшли до Господа, як той митар, який молиться: «Боже, змилуйся наді мною, грішником!» І хто вийде з цього випробування почутим? Хто вийде втішеним? Хто вийде з досвідом зустрічі з Богом? Фарисей чи митар?

Бог інколи допускає випробування, але завжди – у контрольований спосіб. Завжди так, щоб ми не втратили найціннішого – життя, доки не навернемося, не пізнаємо Його, не досвідчимо Його любові. Так було і з Йовом, який пережив багато страждань, але зберіг життя, щоб знову все відбудувати, оновити й далі прославляти Бога. Будьмо сьогодні як той митар – смиренно станьмо перед Господом, не вихваляючись, не хизуючись перед Ним, а просто просячи про милосердя. І отримаємо все: виправдання, потіху та силу.

Нехай сьогоднішня молитва дасть нам досвід Божого милосердя, утіхи та любові – особливо в складних, важких, а часом і драматичних обставинах. Нехай Господь наповнить наші серця миром і любов’ю.

Господь з вами. Нехай благословить вас Бог Всемогутній, Отець і Син, і Святий Дух.