П'ятниця

Тими днями сподобалось апостолам, старшим й всій Церкві послати в Антіохію з Павлом і Варнавою обраних з-поміж себе мужів: Юду, якого називали Варсавою, і Силу, – провідних мужів між братами. І написали своєю рукою: «Апостоли і старші – брати, – тим, хто в Антіохії, Сирії і Килікії, братам, які з язичників, – вітання! Ми почули, що деякі з наших, кого ми не посилали, пішовши, збентежили вас словами, які схвилювали ваші душі. Тому сподобалось нам, за згодою усіх, вибрати мужів і послати їх до вас із нашими улюбленими Варнавою і Павлом – людьми, які віддали свої душі за Ім’я нашого Господа Ісуса Христа. Отже, послали ми Юду й Силу, і вони словами перекажуть те саме. Сподобалося Духові Святому і нам не накладати на вас жодного більшого тягаря, за винятком цього необхідного: стримуватися від ідоложертвенного, крові, задушеного і розпусти. Добре зробите, як цього будете стерегтися. Бувайте здорові!» Тож, попрощавшись, вони прийшли до Антіохії і, зібравши спільноту, передали послання. Прочитавши, ті зраділи від цієї потіхи.  Слово Боже.

1.Готове моє серце, Боже, серце моє готове: *

буду співати і прославляти.

Пробудись, моя славо, пробудіться, псалтирю і арфо! *

Я розбуджу світанок.

2.Між людами буду Тебе прославляти, †

Господи, між народами буду Тобі співати, *

бо велика, аж до неба, Твоя милість, †

а правда Твоя – аж по хмари.

Підіймися понад небеса, Боже, *

і над усією землею нехай буде Твоя слава.

Вас назвав Я друзями,

оскільки сказав вам усе, що почув від Отця Мого.

Того часу Ісус сказав своїм учням: «Ось Моя заповідь: щоб ви любили один одного так, як Я вас полюбив. Більшої любові ніхто не має за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх. Ви – друзі Мої, якщо чините те, що Я заповідаю вам. Не називаю вас більше слугами, бо слуга не знає, що робить його пан; вас же назвав Я друзями, оскільки повідав вам усе, що почув від Мого Отця. Не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас і настановив вас, щоб ви йшли та плід приносили, і щоби плід ваш залишався, аби те, що тільки попросите від Отця в Моє Ім’я, Він вам дав. Це заповідаю вам: щоб ви любили один одного».   Слово Господнє.

Того часу Ісус сказав своїм учням: «Ось Моя заповідь: щоб ви любили один одного так, як Я вас полюбив. Більшої любові ніхто не має за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх. Ви – друзі Мої, якщо чините те, що Я заповідаю вам. Не називаю вас більше слугами, бо слуга не знає, що робить його пан; вас же назвав Я друзями, оскільки повідав вам усе, що почув від Мого Отця. Не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас і настановив вас, щоб ви йшли та плід приносили, і щоби плід ваш залишався, аби те, що тільки попросите від Отця в Моє Ім’я, Він вам дав. Це заповідаю вам: щоб ви любили один одного».  

• Старий Заповіт наказував любити ближнього, як самого себе, і вже це є важко виконати. Тим часом Ісус представляє своїм учням нову якість любові до ближнього: Ось Моя заповідь: щоб ви любили один одного так, як Я вас полюбив. Більшої любові ніхто не має за ту, коли хто душу свою кладе за друзів свої. Це нелегко, це немодно, це недоречно - так було і тоді, і так є сьогодні. Звідусіль можна почути і прочитати мудрі поради домогосподарок, психологів, знаменитостей, які говорять про турботу про себе і свої потреби, про свій розвиток. Кажуть, що любов до себе - це основа для любові до інших. Звичайно, вони мають рацію, але… вони спираються лише на людську мудрість.

• Ісус запрошує Своїх учнів до того, що для не-християн є безглуздям і ганьбою.Запрошує наслідувати Його хрест любові. Віддавання свого  життя за друзів - щоб вони змогли жити, не обов'язково має бути руйнівним. Йдеться не про те, щоб принижувати себе чи діяти на шкоду собі, але  про те, щоб свідомо відмовитися від того, що мені належить, щоб я міг дати більше своєму ближньому. Це вихід з егоїзму, боязкого зосередження на самому собі - коли я настільки сильно боюся, що мені чогось не вистачатиме, що я не в змозі ділитися. Тоді я завжди спочатку задовільняю  свої власні потреби (часто з надлишком), і вже тільки потім можу думати про потреби когось іншого.

• На якому етапі розвитку любові до ближнього перебуваєш ти? Це вже Новий Завіт чи ще старий? Чи свідомо ти віддаєш час, ресурси, сили, які міг би використати на власні потреби, щоб виявити більше любові до інших? Чи не любиш ти лише у тих випадках, якщо маєш вдосталь, тобто коли тобі це мало коштує (коли маєш надлишок ресурсів, часу, коли маєш сили та ентузіазм)?  

Дух Любові, прошу Тебе, спонукай мене до більшої щедрості в любові. Прошу Тебе, Господи, про мудрість серця і про ревність любити все більше і більше, як Ти любиш мене!     

Нехай Господь дарує вам мир. Христос сьогодні в Євангелії каже учням, що вони вже не слуги, бо слуга не знає, що робить пан, але називає їх друзями, бо сповістив їм усе, що почув від Отця. Слова, почуті від Отця, Христос передає апостолам і хоче, щоб апостоли передавали їх далі, щоб ішли і приносили плід.

А цим плодом, як знаємо з інших висловлювань Христа, є те, щоб люди прославляли Отця, Який є на небесах. І сьогодні теж каже про те, щоб Отець дав усе, чого б ви не попросили в Моє Ім’я. Щоб Отець дав.

В іншому місці Христос також каже: хіба Отець не дасть вам того, що вам потрібно? А тим, що потрібно, є Святий Дух. Тож бачимо, що Отець є тим, хто дає. Він невпинно посилає апостолам цю мудрість у вигляді Святого Духа, щоб вони йшли й приносили плід. Щоб йшли і знали, що говорять, від кого говорять, чиї це слова, про кого вони свідчать.

І коли ми дивимось на читання з Діянь апостолів, бачимо, що апостоли мають цього Святого Духа. В якийсь момент вони кажуть: Святий Дух і ми. Бо ми постановили, Святий Дух і ми.

Отець дасть Святого Духа тим, хто Його просить. Він дав Святого Духа апостолам, і апостоли вирішили не накладати ярмо, тягар старого Закону на поган, які навертаються, але: Святий Дух і ми. Вони усвідомлюють, що зібралися, що обговорили, що прийняли рішення, але це не просто колегіальне вирішення чи компроміс, до якого вони дійшли демократично.

Вони добре знають, що у всьому цьому присутній Святий Дух. Це не плід демократії чи суто інтелектуального розмірковування, але: Святий Дух і ми. І саме тому після наради в Єрусалимі апостоли, старші, разом з усією Церквою — тобто ця колегія, ця спільнота, Церква-матір — тепер посилає Варнаву і Павла, які прийшли з цим запитанням, а також Юду і Силу — з відповіддю.

Письмо з такою змістовністю, лист. Сьогодні ми не надто полюбляємо апостольські листи, але саме в цьому полягає суть: це надходить від Матері, з Єрусалиму. Це надходить із центру — не для того, щоб нами керувати зверху, а щоб передати нам науку.

Бо, як там сказано, без нашого уповноваження — тобто без уповноваження апостолів — дехто увійшов і стривожив вас вченнями, сіючи замішання у ваших душах. Тому й був цей лист — щоб випростати. Так, ми не завжди охоче приймаємо декрети чи рішення єпископів, але суть завжди в тому, щоб не було замішання в наших душах, щоб ми знали, що є Церква, що Церква ведена Святим Духом, що Церква ведена апостолами. І це — рішення, які мають принести спокій.

Замішання сьогодні багато, плутанини також, різні люди говорять різне. І хоча багато можна сказати, бо є різноманітність, однак варто триматися того, що є апостольським, що справді передається від апостолів аж до нинішніх єпископів, до Папи. І ми також сьогодні тримаємося цього вченння — без нашого уповноваження.

Тому так важливо, щоб був порядок: щоб той, хто проголошує, мав певне уповноваження. Якщо має уповноваження — проповідує, і це справді апостольські слова, щоб не було тривоги, щоб не було замішання в душах. Отже, апостоли приходять і передають лист з таким змістом, з привітанням, з благословенням, але водночас і з Доброю Новиною.

Перший апостольський лист — напевно, не останній. Варто в нашому житті іноді звертати увагу на ті листи, які надходять — чи то від самого Папи, різні документи, чи то звернення, які скеровує до нас наш єпископат, наші єпископи. Завжди в них є та думка, яка потрібна для Вселенської Церкви, щоб ми мали спокій, щоб не було замішання, і щоб наші душі були спокійні щодо спасіння і нашого шляху віри.

Молімося. Всемогутній Боже, дай нам гідно переживати великодні таїнства, які з радістю звершуємо, а сила воскреслого Христа нехай забезпечить нам захист і спасіння. Через Господа нашого Ісуса Христа, Твого Сина, який з Тобою живе і царює в єдності Святого Духа, Бог на віки вічні.

Амінь. Господь з вами. Нехай благословить вас всемогутній Бог, Отець, і Син, і Святий Дух. Амінь.

З Євангелія від Йоана: Ісус сказав до своїх учнів: «Це моє заповідання — щоб ви любили один одного, як Я полюбив вас. Ніхто не має більшої любові від тієї, як хто життя своє віддає за друзів своїх. Ви — друзі Мої, якщо чините те, що Я вам заповідаю. Я вже не називаю вас слугами, бо слуга не знає, що робить його пан, але назвав вас друзями, бо об’явив вам усе, що почув від Мого Отця. Не ви Мене вибрали, але Я вас вибрав і настановив, щоб ви йшли і плід приносили, і щоб плід ваш залишався, аби Отець дав вам усе, чого б ви попросили в Моє Ім’я. Це вам заповідаю — щоб ви любили один одного». Далі — слова, які Христос промовляє до своїх учнів перед смертю у Вечірнику. Так звана прощальна мова, але яке ж це сильне слово: «Об’явив вам усе, що почув від Отця Мого». Дуже сильне слово. Бог не має більше нічого сказати нам, якщо йдеться про обсяг, про глибину. Звісно, це безодні, це нескінченність, але Христос не почув від Отця нічого більшого, ніж те, що передав Своїм учням. І з цього «більше нічого» апостоли передали це нам. Ці слова, які ми маємо в Євангелії, — цього достатньо. Бог не має більше нічого нам сказати. Ми можемо сперечатися з Богом, що Він нам нічого не каже, але це — певна дурниця. Бо Бог уже сказав усе. Усе, що Бог хоче нам сказати, міститься в Його Слові. Питання тільки в тому, наскільки я трансформую це слово у своє життя, наскільки я зрозумію те, що Бог мені сказав, наскільки я пристосуюсь до того, що Бог мені говорить. Бо в цьому річ — життя моє змінюється настільки, наскільки я пристосовуюсь до Божого Слова.

«Не ви Мене вибрали». Не ми вибрали Бога. Це не так, що я обрав Його. Я був вибраний. «Я вас вибрав і призначив вас на те, щоб ви йшли і плід приносили. І щоб плід ваш залишався». Це Бог робить. Сьогодні Бог дає мені благодать бути в Австрії, у Санкт-Пьольтені, де я провів 12 років на місії в цій країні. І я перебуваю в місті, яке є столицею Нижньої Австрії. Колись дуже, дуже католицьке. Як Польща. Вони трохи нас випереджають, але ми вже на їхньому тлі можемо побачити, що нас чекає. У парафії, в якій я перебуваю, живе кілька тисяч людей. На недільну Святу Месу приходить до 30 людей. До 30. Іноді до 50 — це вже абсолютний рекорд. У будні приходить ще менше. Кілька осіб — і це все. Це одна сторона медалі.

А друга — що тут є п’ять сімей на місії. Дві з Італії, дві з Іспанії, одна австрійська з Відня. Вони тут, творять Церкву. Творять спільноти. Приходять і приносять плід. Барбара з чоловіком Дітером, яку я знав ще дівчиною, вони тут із родиною — 13 дітей. Усі заангажовані в Церкву, усі на місії, усі підтверджують своє буття для Христа. Неймовірна річ. Серед цього моря не тільки секуляризації, а й мусульманства. Коли ми йшли містом — більшість жінок були мусульманки. Серед цього моря інакшості — острівець католицизму, острівець християнства. Тих, які послані і приносять плід. Приносять плід і життя. Це той плід, який Бог хотів учинити. Це та місія, до якої Бог обирає і нас — у нашій реальності. Наскільки ми залучені. Бо ми вибрані і призначені, щоб іти. Ми маємо свою місію — бути посланим, бути в дорозі, іти.

Що означає «іти» — я зрозумів через призму сьогоднішнього першого читання з Діянь апостольських. Учора ми слухали про ті потрясіння, що відбуваються в Церкві, яку засновує Павло в Антіохії Пісідійській тощо. Тобто далеко, далеко — під час першої місійної подорожі. Там постає питання про обрізання. Вони повертаються через Антіохію Сирійську до Єрусалиму. Там відбувається Собор. Приймається рішення, що не слід накладати на язичників жодного тягаря, окрім кількох речей. Ми це чули: не приносити в жертву ідолам, утриматися від розпусти, від удушених тварин і від крові. І це те, що тепер надсилається до братів. Але не тільки листи. Вони могли б надіслати це поштою. Римська пошта тоді працювала прекрасно. Можна було відправити ті листи. Але вони надсилають їх через братів. Ті брати йдуть знову сотні, якщо не тисячі кілометрів, щоби донести той лист. Лише щоб його прочитати. Більше нічого. Вони навіть його не читають самі. Вони приносять його. Лист зачитується. І спільнота радіє. Вони йшли і приносили плід. Плід цієї радості для інших. Яке ж це посвячення, яке віддання життя — тільки щоб донести той лист. Це ті листи, які ми читаємо в Новому Завіті. Хтось їх написав, хтось їх доніс, хтось радів. Сьогодні це слово приходить до нас. Ми маємо ті листи.

Бог, як сказав Христос у першому читанні, не має більше що сказати нам. Те, що Христос почув від Отця, почув — і передав апостолам, апостоли записали й передали нам. І ще листи Павла, Йоана, Петра, Якова, Юди, які теж дійшли до нас. Це Слово Боже. Те, що Бог хоче нам сказати. Думаю, варто звернути увагу на те, що вони хотіли бути в тій спільноті. Вони йшли до спільноти. Хотіли зустрітися з братами. Думаю, це дуже важлива річ для нас. Бо ми теж стали зручні — особливо після пандемії, після усього, після різних трансляцій, через інтернет — Меса, катехези, що завгодно. Ми стали зручні. Ми тепер думаємо: навіщо йти до церкви, щось собі включу по радіо, по телевізору. Але це сурогат. Не те, щоби воно було зле, але ніщо не замінить того, про що йдеться в першому реченні: що ті брати йшли і хотіли зустрітися зі спільнотою. Були з братами. Йдеться не тільки про передачу інформації. Інформацію можна було надіслати листом — і також прочитати. Але за тим листом стояли апостоли. Стояли ті, які пішли, були у спільноті. Це — незамінне.

Це також те, до чого Бог нас кличе. Кожен із нас має якусь місію. Ми теж були, не ми вибрали Бога — ми були вибрані й призначені, щоби йти, щоби приймати зусилля і щоб плід тривав.

Нехай щиро благословить вас Отець, і Син, і Святий Дух. Амінь.