П'ятниця

Тими днями, як Павло прийшов у Антіохію Пісидійську, він промовляв у синагозі: «Мужі-брати, сини Авраамового роду, і ті між вами, хто боїться Бога, нам послано слово цього спасіння. Бо ті, хто живе в Єрусалимі, і їхні правителі, не розпізнавши Спасителя Ісуса, довершили також і голоси пророків, які читаються щосуботи, коли Його засудили. Не знайшовши жодної вини, вартої смертної кари, попросили Пилата стратити Його. Коли ж виконали все написане про Нього, то зняли з дерева й поклали до гробниці.
Та Бог воскресив Його з мертвих! Він багато днів з’являвся тим, які пішли з Ним з Галілеї в Єрусалим, які нині і є Його свідками перед народом.
І ми благовістимо вам ту обітницю, яка була дана батькам: Бог виконав її для нас, їхніх дітей, воскресивши Ісуса, як і написано в другому псалмі: “Ти — Мій Син, Я сьогодні Тебе породив”».

Слово Боже.

Я настановив свого царя над Сіоном — *
на своїй святій горі!
Я сповіщу Господнє веління, — †
Господь промовив до мене: *
«Ти — Мій син, Я породив тебе сьогодні.

Попроси в Мене — †
і дам тобі в твою спадщину народи, — *
і кінці землі тобі у володіння.
Ти їх пастимеш залізним жезлом, *
розіб’єш їх, як глиняний посуд».

Тож тепер, царі, зрозумійте! *
Навчіться ви, які судите землю!
Служіть Господу зі страхом *
і з трепетом радійте.

℟. Ти — Син для Мене: днесь Тебе зродив Я
Або: Ти — Мій син, Я породив тебе сьогодні
Або: Алілуя

Я є дорога, і правда, і життя!
Ніхто не приходить до Отця, якщо не через Мене.

Того часу Ісус сказав своїм учням: «Хай не тривожиться ваше серце: віруєте в Бога і в Мене вірте. В домі Мого Отця багато осель. Якби так не було, то чи Я сказав би вам, що йду приготувати вам місце? І якщо піду та приготую вам місце, то Я знову прийду і візьму вас до себе, щоби де Я, там і ви були. А куди Я йду, ви дорогу знаєте».
Каже Йому Тома: «Господи, ми не знаємо, куди Ти йдеш. Тож як можемо знати дорогу?»
Ісус говорить йому: «Я є дорога, і правда, і життя! Ніхто не приходить до Отця інакше, як через Мене».

Слово Господнє.

З Євангелія від святого Йоана: Під час останньої вечері Ісус підвів очі до неба, молився такими словами: Отче Святий, не лише за них прошу, але й за тих, хто завдяки їхньому слову увірує в Мене, щоб усі були одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі, так і вони хай будуть одно в Нас, щоб увірував світ, що Ти Мене послав. І славу, яку Ти дав Мені, Я передав їм, щоб були одно, як Ми одно: Я в них, а Ти в Мені, — щоб були досконалими в єдності, аби світ пізнав, що Ти Мене послав, і що Ти їх полюбив так, як полюбив Мене. Отче, хочу, щоб ті, яких Ти дав Мені, були зі Мною там, де Я, щоб бачили Мою славу, яку Ти дав Мені, бо полюбив Мене ще перед заснуванням світу. Отче Праведний, світ Тебе не пізнав, Я ж Тебе пізнав, і вони пізнали, що Ти Мене послав. Я об’явив їм Твоє ім’я і ще об’являтиму, щоб любов, якою Ти Мене полюбив, була в них, і Я — в них.

Господь Бог в останній час дає нам багато святих, чиї спомини, свята, урочистості ми відзначаємо. Це є плід воскресіння Ісуса Христа. Плід воскресіння — це перемога над смертю, над страхом смерті, над цією надмірною жагою панування над власним життям, життя для себе: «Я і моє життя, я нікому його не віддам, хочу жити для себе». Бог ламає це у воскресінні. І те слово, яке ми сьогодні чуємо — це слово Заповіту Ісуса з Вечері, коли Він молиться до Отця в присутності своїх учнів: «Отче, нехай вони будуть одно». І цією єдністю дуже глибокою: як ми одно — Ти в Мені, а Я в них. Про це Христос молився.

Ми знаємо, що наче не вийшло, що Церква не залишилася вірною, стався розкол, розділення. Те, що ще на початку було показано у сцені воскресіння, коли Христос посилає Петра, який витягує риб — 153 риби — витягує у сітях на берег, і сітка не рветься, не розривається, не розсічена — немає цього поділу, бо Петро тягне ці сітки. Довго Церква трималась у цій єдності — десять століть. В XI столітті це тіло, яким є Церква, тріснуло. Церква поділилася на Схід і Захід — поділ дуже політичний, який був між латинським Заходом і грецьким Сходом. Сталося те, що вже давно було тріснуте, але пізніше це вийшло назовні. А потім — п’ять століть по тому, XVI століття — Церква на Заході також ділиться: на католицьку, умовно кажучи, православну і протестантську частини. І тоді вже це йде як лавина: протестантські церкви діляться між собою на різні деномінації.

Церква, яка не є вірною, є слабкою, є поділеною Церквою. У цьому світі ми живемо, і видно, що там, де є поділ, там є і гріх. Є величезна ненависть — те, що видно в житті і смерті святого Андрія Боболі: що він був уражений цією ненавистю, дуже знищений, сильно скатований перед смертю. Це не місце, щоб зараз над цим розчулюватися чи все це показувати — зовсім не про це йдеться. А йдеться про те, що з одного боку є ворожість у Церкві — і з одного, і з іншого боку. Що ми як католики також маємо своє: що ми також були і є часто ворожі щодо Східної Церкви, чи на Заході щодо інших конфесій — що ця неприязнь десь триває.

І святий Андрій — посеред цього океану неприязні, суперечок — є тим світлом, що можна любити. Бо чому він ішов до тих людей, які були в тій Східній Церкві, умовно кажучи? Ішов не тому, що хотів їх просто переманити, а тому що бачив їхнє релігійне занедбання. Він не міг не йти до них, бо бачив, що це люди, які не живуть вірою, що вони були занедбані і так далі. Тож серце пастиря штовхало його до тих людей, щоб давати їм Христа. Можливо, якби він був у Східній Церкві, якби був православним, мав би ту саму ревність і до православних, і до католиків, які також були без душпастирської опіки. Це було те прагнення любові, яке він носив у собі.

І тепер бачимо, що ці поділи — не йдеться про те, щоб займатися дешевим екуменізмом, — але видно, що це йде в двох напрямах. Якби дві бар'єри, між якими Церква кидається: з одного боку — це ворожість, неприязнь, погляд спідлоба на іншого, бо він інший, з іншої Церкви і так далі. А з іншого боку може бути щось протилежне — що нібито немає жодних відмінностей, принаймні назовні так здається: «Ні, забудьмо про це, немає жодних богословських різниць, це все лише якісь теологічні вигадки — не про це мова. Любімо одне одного, не говорімо про поділи, не говорімо про глибини богослов’я, просто живімо разом». Це — інший бік медалі, також зовсім недобрий.

Хтось із протестантської церкви колись сказав: не чинімо так, бо за ті відмінності наші отці віддавали життя, вони були переконані у тих істинах. Можливо, не вміли вести діалог, але щиро вірили, що вони мають рацію. Тож шануймо також те, що нас реально розділяє. Не говорімо просто, що немає ніяких різниць і живімо собі, як хочемо — бо це певне спрощення дійсності. Але думаю, що щось надзвичайно важливе — це те, що проповідував Йоан Павло ІІ: великий захисник екуменізму, але не легкого, як йому часто закидали. Він багато разів говорив, що те, що нас поєднує — це молитва. Чим ближче ми будемо до Христа, тим ближче будемо і одне до одного.

Це те, що говорив святий Августин — що дорога людини до Бога, а Бог є центром у колі: і тепер ми з цього кола — чим ближче до центру, тим ближче одне до одного. Чим ближче до Христа, тим більше ми є в єдності з іншим. І молитва — це те, що творить цю єдність. Про першу спільноту апостолів сказано, що вони перебували однодушно на молитві. Це було те, що їх єднало. Це було практичне втілення молитви про єдність, яку Ісус промовляв у Вечірнику. У тому самому місці вони роздумували над цим словом Христа й перебували на молитві. Це те, що їх об’єднувало. І це також заповіт для нас.

Питання до мене: наскільки я молюся саме за єдність? Наскільки молюся за моїх братів у православ’ї, у протестантизмі — за братів-християн, з якими ми є в єдності, і за тих інших, які, можливо, ще далі? Великап’ятнична молитва Церкви — надзвичайно гарна, глибока, сильна. Там є ці кола приналежності: за католицьку Церкву, за християн, за тих, хто вірує в Бога — євреїв, які нам близькі, далі за мусульман, які теж вірують в одного Бога. Є ці кола, не треба закривати на це очі — бо є різниці, але є й те, що нас поєднує. Особливо з християнськими братами, бо за них молився Христос у Вечірнику.

Ми маємо молитися. Тому це питання, яке я ставлю собі і ставлю тобі сьогодні: наскільки я хочу і наскільки маю духа, як Андрій? Що хочу дбати про цю єдність, з готовністю віддати життя за це послання Христа? Умерти, правда? Бо часто цей дешевий екуменізм полягає на тому, щоб не чіпати нічого, щоб усі думали однаково, щоб не було релігії, нічого — як Ленон хотів: «нема релігії, нема поділів, всі класні». Але це неможливо — це не є реальний світ. Поділи є, але наскільки ми хочемо виходити з цих поділів? Наскільки хочемо ці поділи долати?

І це те, до чого спрямована наша екуменія — така щоденна. Бо ці поділи — не лише в церквах, вони проходять через сім’ї, через подружжя, де ворогами стають чоловік і жінка, діти і так далі. Христос теж про це говорить, що таке станеться. Наскільки тут ми хочемо входити в серйозну молитву, щоб ці рови, ці бар’єри знищувати, засипати, творити дорогу до єдності, до примирення, до розуміння? Наскільки я молюся, наскільки не вмію розмовляти з іншою стороною? Бачу, що це сильніше за мене, що маю «тихі дні». Але в ті тихі дні було б фатально, якби я мав «тихі дні» у стосунку до Бога — що навіть не молюся про вихід із цього, що хочу просто в цьому залишатись. Я такий закляклий — це була б трагедія. Якщо маю «тихі дні» до людини — молюся до Бога, щоб Він мені це забрав, відкрив моє серце, змінив його.

Наскільки я маю того Святого Духа, як святий Андрій Боболя? Що хочу виходити до іншого, хочу втрачати життя, що він мені настільки близький, важливий, що якщо бачу, що хтось не має Христа — я втрачаю своє життя, щоб здобути того іншого. Думаю, що практично не було видимих плодів тієї смерті Андрія — такої страшної смерті — для тих, хто йому її завдав. Вони, можливо, не навернулися, може, повернулися додому з відчуттям добре виконаного релігійного обов’язку і пішли на найближчу месу. Не знаю, що в них було — може, не навернулися. Але завдяки тому, що Андрій віддав життя, це життя приходить до нас. Він є тим світлим прикладом для нас. Що я можу молитися через нього. Той, кому Бог дав стільки Святого Духа, що він це життя віддав. Що я можу молитися через нього: дай мені хоч трохи цього духа. Дай мені також вмирати за свого ворога, за тих, хто тепер є супроти мене, з ким я не в єдності, а з ким хотів би бути в єдності. Хочу їх здобути для Христа.

Тому, святий Андрію, прошу тебе, бо Бог дав мені тебе як конкретного покровителя. Ти є покровителем Польщі, поляків, цієї країни, яка так поділена на партії, на фракції, які воюють між собою, часто ненавидять, висміюють і так далі. Дай нам цього Святого Духа, твого духа, щоб ми не творили зла, щоб ми навіть супротивника політичного вміли прийняти в його інакшості, щоб ми за нього молилися як християни. Дай мені цього духа, щоб я молився за вибори, які наближаються, за любов між поляками, щоб завершилася ця польсько-польська війна, ці глибокі поділи, які є. Щоб ми як поляки — ти є покровителем усіх нас — щоб ми дійсно могли любити іншого, щоб нікого не виключали, щоб нікого не вважали ворогом, тим, кого треба знищити. Радше щоб ми прагнули, що якщо така Божа воля, то щоб ми самі були знищені, а щоб повстали наші вороги. 

В Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Свято Святого Андрія Боболі. 

Сьогодні для мене приходить Добра Новина. Мене глибоко зворушує перше читання з Книги Одкровення. Я, Йоан, почув сильний голос, що говорив на небі: Тепер настало спасіння, міць і царювання нашого Бога і влада Його Помазаника, бо скинено обвинувача наших братів, що день і ніч обвинувачував їх перед Богом нашим. А вони перемогли його Кров’ю Ягняти і словом свого свідчення, і не полюбили життя свого — навіть до смерті.

Тож, радійте, небеса і ті, що на них мешкають! Ось Слово Боже. Богу нехай буде подяка за цю Добру Новину, що у Христі є перемога, перемога! Що це спасіння — це не абстракція, але реальність, яка здійснюється серед нас.

Це Добра Новина, що те Слово, яке ми чули в неділю про іншого Утішителя, справді можливе для нас. Що цей інший Утішитель, коли приходить, насправді здійснює це скинення обвинувача — того, хто завжди стоїть поруч нас, ніби союзник, той, хто, здається, на нашому боці проти іншого, але насправді обвинувачує братів день і ніч.

У подружжі це дуже легко зрозуміти — що він звинувачує і вночі. Але є перемога завдяки Крові Ягняти. Справді, коли ми збираємось як Церква на Євхаристію, ми причащаємось Крові Ягняти, і це життя, ця перемога, це нове життя приходить до нас. Його Кров може пульсувати в наших жилах і проливатись, як колись пролилась Кров Христа — аж до останньої краплі.

Так, що нічого не залишив для Себе. І це справді Добра Новина для нас — що й ми не повинні любити власне життя. Бо хто любить своє життя, той його втрачає. Що ми можемо втратити своє життя — і мати його. І завдяки цьому може здійснитися те, про що сьогодні говорить Христос в Євангелії — може здійснитися єдність між нами. Бо Христос, як нещодавно сказав на проповіді наш настоятель Міхал, — Христос не залишив нам місалу, не залишив канонічного права, не залишив нам інструкцій. Він сказав дві речі: що дає нам нову заповідь — тобто заповідь, яка справді можлива.

Тому вона нова у Христі. Так само, як реально можлива подружня любов — що не залишаєш жінки, що не залишаєш чоловіка. Це справді можливо, бо спочатку так і було. Бо з Христом можливий новий початок, браття.

Можливо бути в єдності з іншою людиною. Можливо любити так, як любить Христос. А як любить Христос? Христос любить так, що відходить на другий план. Ось що означає: щоб вони були одно, як і Ми одно. Як Христос увійшов у стосунок з нами? Він зрікся слави, яка Йому належала, і став нашим слугою. Це правда про нашого Бога. Цей керигмат про любов Бога, який ставить наше життя вище за Своє, який відходить — розгортається по всій Біблії. Це видно у всій історії спасіння. Вже на початку світу Бог, створюючи, відступає.

Це та красива теорія Цімцуму — відступу Бога, щоб створити простір, де ми можемо дихати, де ми можемо жити. Що Він дав нам свободу. І це шлях до єдності з іншими. Але це можливо лише завдяки тому, що Кров Ісуса тече в наших жилах.

Це можливо завдяки тому, що приходить цей інший Утішитель, який наповнює нас життям, який усуває в нас цю «сирітську хворобу», що змушує нас безперестанку вимагати, щоб нас поважали, щоб на нас звертали увагу, щоб нас обіймали, щоб рахувались з нашою думкою. Завдяки цьому Духу, що в нас, що живе в нас, ми можемо мати ті самі почуття, що й Христос, ті самі прагнення, той самий спосіб бачення, те саме життя, яке готове віддавати себе — і ніколи не вичерпується.

Це справді, браття, неймовірна Новина, яка сьогодні до нас приходить. Також друге читання, яке можна вибрати сьогодні на це свято — з Першого послання до Коринтян — говорить: Закликаю вас, щоб ви жили в згоді і щоб не було серед вас розколів, щоб ви були однією думкою і одного духа. Коли це говорить святий Павло, він не моралізує, не каже: «ви повинні, ви повинні», — він каже: щоб ви так жили, щоб ви не приймали Святого Духа даремно.

Сьогодні я слухаю це слово — і не думаю собі, що хтось інший має його почути і почати так жити, щоб мені стало зручніше жити. Ні. Сьогодні я слухаю це слово. Це я покликаний — наповнитись Кров’ю Христа, прийняти цього Духа, що приходить, цього Вогню, що приходить — щоби Він спалив усі ці мури, ці кордони, ці бар’єри, які я збудував навколо себе з остраху — страху за своє життя — і щоб я дозволив Йому провадити мене до іншої людини, щоб я міг бути одно з нею. Бо цього потребує моє подружжя, цього потребують мої стосунки з дітьми, цього потребує Церква, в якій я живу.

Бо врешті все зводиться до одного: любити іншого, віддаючи йому своє життя, щоб Христос міг об’явитися як Той, хто переміг смерть. Як Той, хто не сидить праворуч Отця — пам’ятаєте святого Стефана? — а стоїть. Бо Він не перестає втручатись. Кожного дня.

Ось ця Добра Новина сьогодні, у вівторок, на 38-й день нашої подорожі до П’ятидесятниці. Нехай Господь дасть нам це прагнення. Нехай переможе в нас усякий страх. Нехай дасть нам сьогодні жити в єдності — через те, що ми будемо відходити на другий план, дозволяючи іншому дихати і жити.