Четвер

Тими днями Ангел Господній промовив до Филипа, кажучи: «Встань і йди на південь, — на шлях, що йде з Єрусалима до Гази; він — пустинний».
Він встав і пішов. І ось муж, — євнух з Ефіопії, — вельможа ефіопської цариці Кандаки, який був над усіма її скарбами. Він їздив на поклоніння в Єрусалим; повертаючись, він сидів у своїй колісниці й читав пророка Ісаю.
Дух же сказав Филипові: «Підійди і пристань до цієї колісниці!» Филип підбіг і почув, що він читав пророка Ісаю, і запитав: «Чи ти розумієш те, що читаєш?»
Той відказав: «Як же можу я розуміти, коли ніхто не наставить мене?» І попросив Филипа, щоб увійшов і сів біля нього.
А місце із Писання, яке він читав, було: «Неначе вівцю на заріз, повели Його; неначе ягня безголосе перед тим, хто стриже його, — Він не відкриває уст своїх. У Його приниженні відмовлено Йому в суді. Хто розповість про рід Його? Бо життя Його забирається із землі!»
Обізвався євнух і сказав Филипові: «Благаю тебе, про кого це пророк каже? Про себе самого чи про когось іншого?» Відкривши уста й почавши з цього Писання, Филип благовістив йому про Ісуса.
Тим часом вони, мандруючи дорогою, під’їхали до якоїсь води. І євнух каже: «Ось вода. Що ж забороняє мені охреститися?»
І наказав зупинити колісницю. Вони обидва ввійшли у воду — Филип і євнух; і він охрестив його. Коли вони вийшли з води, Господній Дух забрав Филипа, і євнух більше не бачив його. І їхав він своєю дорогою та радів. Филип же опинився в місті Азоті. Проходячи, він благовістив усім містам, аж поки не прийшов до Кесарії.

Слово Боже.

Благословіть, народи, нашого Бога,  *
вчиніть гучним Його хвали голос.
Тому, хто зберіг при житті нашу душу *
і ногам нашим не дає похитнутись.

Прийдіть, послухайте всі, які боїтеся Бога:  *
я розповім, як багато зробив Він для душі моєї.
Я закликав до Нього своїми устами, *
своїм язиком Його звеличив.

Бог мене вислухав, *
зважив на голос мого благання.
Благословенний Бог, який не відкинув ні моєї молитви, *
ні свого милосердя від мене.

℟. Богу співайте, всі земні народи
Або: Заспівайте Богові, уся земле
Або: Алілуя

Я є хліб живий, що зійшов із неба;
якщо хто хліб цей буде їсти, житиме повіки.

Того часу Ісус сказав юрбам: «Ніхто не може прийти до Мене, якщо Отець, який Мене послав, не притягне його, — і Я воскрешу його останнього дня. Написано в пророків: “І будуть всі навчені Богом!” Кожний, хто почув від Отця і навчився, приходить до Мене. Не тому, що Отця хтось бачив; хіба лише Той, хто є від Бога, — Він і бачив Отця. Воістину, воістину кажу вам: той, хто вірить, має вічне життя.
Я є хліб життя! Ваші батьки їли манну в пустелі, — і повмирали. Цей же — хліб, який сходить із неба, аби той, хто його їсть, не помер.
Я є хліб живий, який зійшов з неба; якщо хто буде їсти цей хліб, житиме вічно. Хліб же, який Я дам, — це Моє тіло заради життя світу!»

Слово Господнє.

Нехай Господь дарує вам мир. 

Урочистість святого Станіслава, єпископа і мученика, покровителя Польщі. Це вже другий покровитель Польщі за останні дні: 3 травня ми мали урочистість Пресвятої Діви Марії, Цариці Польщі, яка пильнує над нашою Батьківщиною, а сьогодні — святий Станіслав. І справді, багато замішання довкола святого Станіслава. Важко сьогодні дійти до правди, хто мав рацію — король чи єпископ, чи було правильно, що він трохи втручався у політику з питаннями віри. Дивимося на агіографію і можемо сказати, що його життєпис наче написаний для публіки. Багато плутанини для нас, але Бог прекрасно з цим впорався, бо бачимо, що за посередництвом Станіслава постійно стається багато чудес, і в якийсь спосіб він стає покровителем Польщі, покровителем її об’єднання в часи роздробленості, в період кризи.

Бачимо, що Бог впорався, сподіваюся, що й ми впораємося з цим святим. Дивимося, звичайно, з іншої перспективи — сьогоднішньої, трохи демократичної, і дивимося на ті середньовічні часи, коли справді віра і політика, тобто той союз трону й вівтаря, виглядали зовсім інакше. І думаю, що для тодішніх людей це не було дивним. У першому читанні святий Павло говорить до старших Церкви, тобто до пресвітерів, тих, хто має пастирську місію над конкретними спільнотами. Каже: пильнуйте самих себе і все стадо. Це перший напрямок, який сьогодні дає нам це читання. Той, хто має пастирську місію, спершу має пильнувати себе, тобто свою віру, щоб її не втратити, свою особисту взаємин з Богом, щоб постійно її поглиблювати, і вже з такою поглибленою вірою, духовністю, добрим зв’язком з Христом, дбає про стадо. Також для того, щоб передавати їм те, що сам отримав. Дбає про стадо, тобто про ввірений йому народ.

Це пастирська місія, про яку часто говорить Христос і яку згадує й сьогодні. У другому читанні також святий Павло промовляє до нас ці знамениті слова, які, мабуть, добре нам знайомі. Він запитує риторично: хто може відлучити нас від Христової любові? Хто або що може нас відділити? Чи взагалі є щось таке? Чи є хтось такий, хто може нас від’єднати від Христової любові? І далі перераховує — скорбота, утиск, переслідування, голод, нагота, небезпека чи меч. Тобто згадує труднощі, притаманні людському життю, і питає, чи вони можуть нас відлучити від Христової любові? У певному сенсі можемо сказати — так, бо коли переживаємо серйозні труднощі, це часто підриває нашу віру. Ми питаємо: чи є Бог, а якщо є — то чи Йому є до нас діло, чи Він добрий, чи турботливий. Часто у проблемах, труднощах втрачаємо віру. У хворобах або смерті близьких кажемо: Бога немає. Бо якби був, то втрутився б. Якби був, то зробив би чудо. Тобто бачимо, що це можливо, але святий Павло хоче нас переконати, що з боку Бога нема нічого, що могло б нас відлучити.

Це наше рішення або наша ситуація, але Бог ніколи нас не залишає. Немає нічого, що змусило б Бога перестати нас любити. І в цьому переліку, згаданому Павлом, є меч. Можемо сьогодні запитати: чи меч відлучив святого Станіслава? Чи цей меч відлучив єпископа Станіслава від Христової любові, бо саме від меча він загинув. Ми не певні, чи це сам король Болеслав убив його мечем, чи послав своїх убивць. Але безсумнівно, він був убитий мечем і, що гірше, цим мечем його було розчленовано, а потім скинуто до Вісли. То чи цей меч відлучив його від Христової любові? Він точно позбавив його земного життя, але, мабуть, ми можемо сказати, що з’єднав його з Христовою любов’ю, бо ж віримо, що він на небі, завжди з Богом і в Його любові.

Це, звісно, важко, але з цієї перспективи бачимо, що Бог дбає не тільки про наше земне життя, але і про вічне. Тому сміливо можна сказати, що меч не відлучив Станіслава від Божої любові, але в якийсь таємничий спосіб через мученицьку смерть ще глибше з’єднав його з Божою, Христовою любов’ю. Дивимося на Євангеліє, де Христос каже: Я — добрий пастир, а добрий пастир віддає своє життя за вівці. Спершу дивимося на Христа, який віддав життя за вівці, є добрим пастирем, не найманцем, що дбає про овець лише тоді, коли має зиск, а тікає, коли приходить небезпека. Ні — добрий пастир стоїть в обороні овець. І знаємо, що Христос здійснив це у Велику П’ятницю, віддавши життя за нас через жорстоку муку і смерть на хресті.

Він добрий пастир, і всі інші пастирі беруть з Нього приклад і черпають у Нього любов і силу. Дивимося на святого Станіслава і хочемо бачити в ньому доброго пастиря, який віддає життя за вівці. Якщо поглянемо на історичний контекст, бачимо короля Болеслава, який як справжній король не лише керує, а й вирушає у військові походи. У ті часи був далекий похід аж до Києва, і туди король часто їздив на тривалі експедиції. І в якийсь момент його солдати почали бунтуватися: ми тут з королем на війні, а там — наші родини, дружини, діти, господарства. І нема кому про все те подбати, а війна затягується. Багато з них поверталися додому, тікали — сьогодні сказали б: дезертирували.

Коли король повернувся з походу, хотів суворо розправитися з дезертирами. І з одного боку, можна сказати, що таке було право — за дезертирство кара смерті, це державний закон. І король діє відповідно, щоб у війську не було розслаблення, щоб мораль була високою. З одного боку, мораль підтримують позитивним підкріпленням, але часто — і страхом. Так діє король. Але добрий пастир, добрий єпископ — святий Станіслав — думає інакше. Він заступається за цих солдатів і в якийсь спосіб вступає у змову проти короля. Але справа не в політиці. Йдеться про цих воїнів, про їхнє життя, їхні родини, дружин, дітей, господарства. Звідси бачимо конфлікт, у який входить Станіслав, бо йому залежить на вівцях, на вірних, щоб дати їм ще один шанс. Тому вступає в конфлікт із законом і королем, але є добрим пастирем, який не боїться конфронтації, не боїться втратити життя.

Нехай це слово і сьогодні нас укріпить, насамперед нехай показує нам Христа, доброго пастиря, який за нас віддає своє життя, а потім тих, хто Його наслідує, піклуючись про наше життя — і земне, і вічне. 

Господь з вами. Нехай благословить вас Бог Всемогутній, Отець, і Син, і Святий Дух. Амінь.

З Євангелія від святого Йоана: Ісус сказав: Я є добрий пастир. Добрий пастир життя своє віддає за овець. Наймит же, і той, хто не є пастирем, кому вівці не належать, побачивши вовка, що надходить, залишає овець і втікає, а вовк хапає їх і розганяє. Наймит утікає, бо він наймит, і йому не болить за овець.

Я є добрий пастир і знаю моїх, а мої знають мене, так само як Отець знає мене, а я знаю Отця. Життя моє віддаю за овець. Маю також інших овець, які не з цієї кошари, і тих маю привести, і вони почують мій голос, і буде одне стадо і один пастир.

Це слова з сьогоднішньої урочистості святого Станіслава, єпископа, якого Церква в Польщі вшановує як пастиря, як того, хто за зразком Христа з сьогоднішнього Євангелія віддав життя за своїх овець, віддав за тих, за кого заступався перед королем, іменем кого короля напоумляв, і прийняв найвищу кару, бо віддав життя саме з цією метою, борючись за права, борючись за гідність тих, хто був йому довірений. Ризикуючи перед володарем, який сам по собі був добрим, зробив багато доброго для Церкви, для людей, а водночас у певні моменти помилявся і був жорстоким — і цьому протистояв святий Станіслав.

Слово дуже красиве. Христос каже: Я є добрий пастир. Це вже вражає. Є один, єдиний добрий пастир. Іншого немає.

Христос питає того молодого чоловіка, який хоче йти за ним, як добрий учитель — не як добрий пастир, а як добрий учитель — що маю чинити, щоб отримати вічне життя. Христос відповідає йому прямо: чому називаєш мене добрим? Є лише один добрий — Бог. То чи визнаєш мене за Бога, за Сина Божого, якщо ставиш мені таке питання? Христос дуже серйозно ставиться до цієї людини, і сьогодні це питання, це ствердження теж дуже серйозне для нас — що Він єдиний добрий пастир, бо Він є Богом.

Це єдиний добрий пастир. До того ж святий Йоан далі пише: той, хто не є пастирем, кому вівці не належать, — а вівці належать виключно Господу Богу, не належать жодному пастирю з малої літери «п», жодному єпископу чи священнику, чи кому-небудь.

Вівці належать тільки й виключно Господу Богу. Тому Бог єдиний добрий пастир. А що з іншими пастирями? Власне, вони в якомусь сенсі природно є наймитами.

Це, мабуть, відправна точка для всіх пресвітерів — що вони є наймитами, що Христос їх найняв, і з цієї точки вони можуть або перейти до цього справжнього пастирства, тобто до віддання життя, або можуть робити інші, погані речі. І про це також говорить перше читання. Павло скликає в Мілеті старших, тобто пресвітерів Церкви в Ефесі, і звертається до них із останнім словом.

Вони дуже зворушені, будуть плакати, журитися, шкодувати, що Павло відходить, і каже їм, що більше не побачиться з ними. Але Павло говорить дуже твердо — це старші Церкви, первісної Церкви в Ефесі, до якої Ісус пізніше зверне послання, також похвальне, але звернене до тих, хто відповідальний за цю спільноту. Я знаю, що після мого відходу увійдуть між вас хижі вовки, які не пощадять стада.

Це реальність, яка є постійною. Так було тоді, коли пас Павло, і так є сьогодні. Перша, дуже серйозна небезпека — це те, що прийдуть хижі вовки, які не пощадять стада.

Вони прийдуть ніби ззовні, і Ісус про це говорить — що будуть хапати і розганяти. З одного боку, будуть вбивати, бо така їхня роль, така їхня природа, що вони це робитимуть. Так, як природа того Болеслава, мабуть, була така, щоб мститися.

Це була його природа. Уражений у своїй царській гідності, уражений тим, що хтось йому заперечив — навіть якщо це був єпископ — він піддався своїй природі й убив того, хто йому протистояв.

Отже, маємо першу річ: це ті, хто приходить ніби ззовні, і вони будуть хапати, тобто вбивати, нищити. Але вони — ззовні. І також будуть розганяти. Це друга річ, яку роблять ці вовки ззовні.

Розганяють, бо коли загине кілька тих, кого схопить цей вовк, решта тікає. Інші борються тільки за власне життя. Вже не думають про те, що є правдою, а що неправдою.

Вони мусять сховатися й якось урятувати своє життя настільки, наскільки зможуть. Про це говорять і Христос, і Павло. Але Павло додає ще одну річ.

Також з-поміж вас самих постануть люди, які проголошуватимуть викривлені вчення. З-поміж вас. І це конкретно ті пресвітери, яких він бачить, яких формував три роки, з якими дні й ночі проводив у навчанні, у розмовах, у передаванні Євангелія.

Напоумляв їх зі сльозами, як сам скаже. І з-поміж них будуть ті, хто повстане, щоб що зробити? Павло каже прямо — щоб потягнути учнів за собою. Ось саме це. Потягнути учнів за собою. Бо є два варіанти ставлення пастиря. Або тягнути за собою, або тягнути за Христом. У Євангелії, яке мало б сьогодні читатися, якби не урочистість, є слова з Євхаристійної промови, де Христос каже: ніхто не може прийти до Мене, якщо Його не притягне Отець, Який послав Мене. Написано в пророках: вони всі будуть учнями Бога.

Якщо Отець не притягне до Христа, то ніхто не зможе піти. Христос — той, хто притягує. Отець — той, хто притягує до Христа.

Якщо ми йдемо за Христом — це чиста Божа благодать. Благодать Отця, яка проявляється. Але може бути й інша можливість — тягнути за собою. Роблю багато речей, добрих справ. Але насправді десь у всьому цьому шукаю також себе. Це наша людська вина, також наша вроджена схильність. Наша природа така, яка є. Ми теж шукаємо себе, шукаємо почуттів, шукаємо — кажу це як пресвітер — розуміння, шукаємо, можливо, і втіхи, шукаємо захоплення. Це все вкорінене в нашій природі, що ми схильні до того, щоб тягнути також і за собою. Наче дію для Христа, але десь із мене виходить ця стара людина. І саме тому це тепер та можливість, яка стоїть перед нами. Переді мною як пресвітером, перед тобою, ким би ти не був. Що ж робити? Робити те, що зробив Павло — зі сльозами напоумляти і, друге — падати на коліна й молитися. Це те, що ми всі як Божий народ маємо — щоб змінювати пресвітерів. Ми можемо їх ганьбити. Є так, як є. Мотивів і причин — безліч. Але можемо також чинити інше — впасти на коліна і молитися разом з усіма. Це значно потужніша зброя, яку ми маємо у своєму розпорядженні, аніж лише те, що зараз відбувається у медіа тощо.

Останніми днями знову з’явилася чергова справа. Знову священник, якого усунуто. Медіа знущаються з цього. Ми особисто знаємо цього священника. Десь він загубився в усьому цьому. Він визнає це. Також приймає покуту. І добре, що це так. Добре, що він це бачить. Добре, що сьогодні він має в собі все ж таки Божого Духа, щоб бити себе в груди, просити людей і передусім Бога про прощення. Але я думаю — і про це вас прошу, тих, хто це слухає — про молитву. Можливо, лише одне «Радуйся, Маріє», а можливо, якийсь жест жертви, солідарності, любові щодо цього священника, який сьогодні заблукав і точно страждає. Це той внесок, який і ми, як християни, не можемо не зробити. Навіть якщо хтось був зранений цим гріхом, а також був жертвою цього гріха і цієї слабкості. Просити Господа Бога — ось що ми маємо у своєму розпорядженні. Те, заради чого можемо вмирати. Ми повинні вмирати, щоб тепер продовжувати боротьбу за цього пресвітера.

Він був людиною, яка протягом багатьох років справді не шкодувала себе, збирав людей, робив дуже добрі справи. Демон і таких не щадить. Христос теж ясно казав, що саме для цього приходить демон, приходить вовк, щоб тепер, коли вдарить у пастиря — розпорошиться стадо. І це також, скажімо, наслідок цієї духовної боротьби, боротьби, що відбувається і в Церкві, боротьби добра зі злом. Але сьогодні святий Станіслав є для нас взірцем тієї людини, яка, безперечно, несена своїми вівцями, тими, хто був йому довірений, була готова — чи, радше, Бог дав їй силу — віддати життя за отару. Ніхто сам у собі не має чогось подібного. Христос як єдиний мав це. Ми як пресвітери, не лише як пресвітери, але як уся Церква, можемо лише просити про цю благодать. Бо я бачу, що я перший, хто хоче бути найманцем, хто у важких обставинах найрадше би з них утік і не хотів мати з ними справу.

Я переконаний, що я є пресвітером завдяки тим, хто мене не осудив, завдяки тим, хто молиться, завдяки, можливо, передусім моїй мамі, яка щодня молиться за нас, завдяки багатьом іншим людям, які поручають мене Богові. Я є слабкою людиною, і думаю, що кожен пресвітер потребує великої Божої благодаті, щоб щодня повертатися з того стану найманця до якогось стану, який має бодай щось спільне з добрим пастирем. І це виключно благодать, про яку просіть Господа Бога, щоб ми як пресвітери її мали. 

Нехай благословить вас Бог Отець, і Син, і Святий Дух. Амінь.