Середа

В ті дні настало велике переслідування Єрусалимської Церкви. Всі, за винятком апостолів, розсіялися по околицях Юдеї та Самарії. Побожні мужі поховали Стефана й учинили великий плач за ним. Савло ж нищив Церкву, входячи до домів і виволікаючи чоловіків та жінок, укидав їх до в’язниці. А ті, які були розпорошені, йшли з місця до місця й благовістили Слово.
Филип, прибувши до міста Самарії, проповідував їм Христа. А натовпи людей однодушно прислухалися до того, що говорив Филип, чуючи і бачачи чудесні знамення, які він чинив, адже з багатьох одержимих нечистими духами, вони виходили й гучно кричали, а багато паралізованих і кульгавих оздоровлялися. І настала велика радість у тому місті.

Слово Боже.

Заспівайте Богові, уся земле, *
оспівуйте славу Його Імені, хвалу величі Його віддайте!
Скажіть Богу: *
«Які Твої діла дивовижні!»  

Уся земля буде Тобі поклонятись, — *
співатимуть Тобі і Твоє Ім’я оспівувати будуть.
Приходьте, подивіться на діла Господні: *
у ділах Він грізний, — над людськими синами. 

Він робить з моря сушу, *
і ріку перейдуть пішки.
Там ми будемо радіти у Ньому. *
Він — Той, хто своєю могутністю владарює навіки.

℟. Богу співайте, всі земні народи
Або: Заспівайте Богові, уся земле
Або: Алілуя

Кожний, хто вірить у Сина, життя вічне має,
і Я воскрешу його останнього дня, — Господь говорить.

 Того часу Ісус сказав юрбам: «Я є хліб життя! Хто приходить до Мене, — не буде голодувати, і хто вірить у Мене, — ніколи не буде спраглим. Але Я сказав вам, що ви хоч і побачили Мене, але не вірите. Все, що дає Мені Отець, прийде до Мене; і того, хто приходить до Мене, Я не вижену геть, бо Я зійшов з неба виконувати не Мою волю, а волю Того, хто Мене послав.
А воля Того, хто Мене послав, є та, аби все, що Він Мені дав, Я не втратив, але воскресив це останнього дня. Воля Мого Отця є та, щоб кожний, хто бачить Сина й вірить у Нього, мав вічне життя, — і Я воскрешу його останнього дня».

Слово Господнє.

В ті дні настало велике переслідування Єрусалимської Церкви. Всі, за винятком апостолів, розсіялися по околицях Юдеї та Самарії. Побожні мужі поховали Стефана й учинили великий плач за ним. Савло ж нищив Церкву, входячи до домів і виволікаючи чоловіків та жінок, укидав їх до в’язниці. А ті, які були розпорошені, йшли з місця до місця й благовістили Слово.
Филип, прибувши до міста Самарії, проповідував їм Христа. А натовпи людей однодушно прислухалися до того, що говорив Филип, чуючи і бачачи чудесні знамення, які він чинив, адже з багатьох одержимих нечистими духами, вони виходили й гучно кричали, а багато паралізованих і кульгавих оздоровлялися. І настала велика радість у тому місті.

• Початок сьогоднішнього читання говорить про велике переслідування в Єрусалимській Церкві. Дехто з тих, хто тлумачить цей уривок з Діянь Апостолів, вказує на те, що учні можливо, вже настільки комфортно почували себе у власному середовищі, що забули про місіонерську настанову Ісуса "Ви будете Мені свідками в Юдеї та Самарії та аж до краю землі", а наслідком переслідування стало те, що вони "розійшлися по всій Юдеї та Самарії" і "проповідували Слово на дорозі". Оскільки вони не хотіли робити це самостійно, ситуація переслідування дещо "допомогла" їм у цьому.

• Нашим першим інстинктом може бути протест: адже вони страждали, їх переслідували! Добре, але чи були вони тими, до кого мали йти з доброю звісткою про Ісуса, яка звільняє, яка дає новий сенс життя, чи не страждали вони саме тому, що їм ніхто не проповідував? Завдання учнів - свідчити, а не в'язати собі затишні гніздечка. Хіба ми не повинні завоювати світ, розповідаючи йому про Божу любов?

• Який вплив має розсіювання учнів і проголошення ними Доброї Новини? В останньому вірші сказано: "А радість велика запанувала в тому місті". Радість запанувала тому, що люди переживали визволення і зцілення. Початкові страждання переслідуваних в Єрусалимі стали, як не парадоксально, радістю і визволенням для інших.

• Сьогоднішній уривок також показує більш загальну істину про те, що страждання однієї людини може принести благословення іншим. Бо хіба не буває так, що болісні зусилля батьків у вихованні - це щастя для дитини? Чи боротьба за свободу наших попередніх поколінь не дала нам можливості жити у вільній країні, насолоджуючись миром?

• Подумаймо над тим, яких зусиль очікує від нас Господь, щоб Його слово і надія, яку воно несе, поширювалися - в наших домівках, селищах, містах, країні, Європі, в усьому світі?

Ісусе, дозволь мені побачити цю мою маленьку цеглинку, яку я можу додати, щоб показати світові, що Ти - живий Бог, який дає сенс життю і творить чудеса.     

Я — хліб життя. Хто приходить до Мене, не буде голодувати. А хто вірить у Мене, ніколи не буде прагнути. Та Я сказав вам: ви бачили Мене, а проте не вірите. Усе, що дає Мені Отець, прийде до Мене. І того, хто приходить до Мене, Я не відкину. Бо зійшов Я з неба не для того, щоб чинити Свою волю, але волю Того, Хто Мене послав. А воля Того, Хто Мене послав, є така: щоб Я нічого не втратив з усього, що Він Мені дав, але щоб Я воскресив це в останній день. Це ж бо воля Мого Отця: щоб кожен, хто бачить Сина і вірує в Нього, мав життя вічне. І Я воскрешу його в останній день.

Ми перебуваємо в цей особливий час — п’ятдесят днів від Пасхи до П’ятдесятниці, до П’ятидесятниці, до зіслання Святого Духа. Свято Тижнів, як називає його Писання. І щодня Господь велів у цей час відраховувати дні. І така традиція Ізраїлю зберігається досі: коли вони моляться щодня, то наприкінці молитви кажуть — сьогодні такий-то день. Бо Пасха — це не кінцева точка.

Пасха насправді — це початок. Справа не в тому, щоби просто стати вільним, а в тому, щоб увійти у стосунок з Богом, стати Його власністю. Щоб той дар, який Він має для нас — дар нашого синівства, нашої приналежності, — став нашим надбанням. Щоб ми могли повною мірою почути те, що Бог сказав Ізраїлю: «Ти будеш Моєю особливою власністю». Це «особлива» — це слово, що означає «скарб», «моя дорогоцінна власність». І ми зараз живемо в ці дні, які, гадаю, ще не до кінця оцінені, не до кінця відкриті. Новенна якось більше нам знайома, а ось ці п’ятдесят днів — це дні пасхальні, великодні. І всі ці дні — святі, особливі. Зараз справа в тому, щоби протягом цих днів, як ми відлічуємо їх, ми, занурені у смерть і воскресіння, охрещені, так само, як і Месія, як каже святий Йоан: Христос, який був охрещений, перейшов через воду, Духа і — додає — кров, могли відкривати для себе життя, яке отримали.

Бо ми прямуємо до П’ятидесятниці, до зіслання Святого Духа, так. Але ми знаємо, що цей Дух був нам даний у хрещенні, у миропомазанні. Цей Дух щоразу приходить, коли ми приходимо віддавати Йому свої гріхи. Я знаю, іноді, як говорить святий Павло в посланні до Римлян, ті, хто має Духа Святого, — це сини Божі. А якщо ви маєте Духа Святого, то, як додає Павло, буває, що ми робимо щось, не маючи повного усвідомлення, що відбувається. Але знаєте, Бог — покірний. Бог прийшов, щоб служити. І Мойсей не входить до Обіцяної Землі саме тому, що втрачає терпеливість, починає нарікати на народ. І Бог каже: ти більше не можеш вести Мій народ, бо не розумієш серця Бога. А Боже серце — це любов, це служіння. І щоразу ми можемо торкатися цієї істини про покірного Бога, який служить, коли приходимо віддати Йому свої гріхи.

І кожного разу сказано: «і зіслав Святого Духа на прощення гріхів» — і відбувається П’ятидесятниця. Кожного разу, коли приходимо до цього Таїнства, кожного разу, коли звершується Євхаристія, також відбувається П’ятидесятниця. Це дуже чітко виражено в молитві, яку промовляємо, починаючи євхаристійну Літургію в неділю: «У цей день Христос воскрес із мертвих і зіслав Святого Духа на апостолів, на Своїх учнів». Якщо ми є учнями, то це день, коли можемо воскресати з мертвих, коли входимо в Євхаристію, коли можемо приймати повноту Святого Духа. Бо Дух Святий — не скупий, як ми часом уявляємо собі, мовляв: «Дай мені щось». А Бог каже: «Я не маю щось. Я маю або все, або нічого». І це не від Мене залежить. Бо коли Я приходжу — то даю все.

Залежить від тебе. Яке твоє серце? Наскільки широке твоє серце? Чи здатне воно прийняти цю повноту, яка приходить? Бог не скупий, не той, хто дає по шматочку сьогодні, по шматочку завтра, потім ще щось. Він не той, хто складає пазл нашого життя. Він Той, Хто приходить у щедрості, розтрачає Своє життя. І щоразу на Євхаристії ми можемо торкнутися цієї правди — Бога, який розтрачає Себе, губить Своє життя. Бо як Христос приходить до нас? Як сьогодні Христос прийде до нас? Він скаже: «Це — Моє Тіло, яке видається». Розумієте, що це значить, коли ми звершуємо Євхаристію?

Тому Христос сьогодні каже: «Я прийшов не чинити Свою волю, а волю Отця, який Мене послав і дав Свого Сина». Не частинку Свого Сина, а дав Його цілковито, аби кожен, хто Його бачить, мав життя. Що значить — «бачить» Його? Це значить — бачить Його любов до нас. Пророк Ісая каже: «Будуть дивитися на Того, кого прокололи». Можемо дивитися на Того, хто приходить, щоб дати себе повністю, без залишку, марнуючи Своє життя до кінця, проливаючи кров до останньої краплі на відпущення гріхів. І справді, коли читаємо Євангеліє від Луки, там є момент Страстей, і Лука, описуючи це, говорить, що вони дивилися на це видовище, на вмирання Христа. Били себе в груди й поверталися перемінені до своїх домівок.

Це слово втіхи — це життя: будуть дивитися. Хто дивиться на Мене — дивиться на Мене. Коли дивимося на хрест, сотник, який бачив, як Христос вмирає, язичник, дивлячись на Нього — відкиненого, змученого, який говорить: «Отче, прости їм, бо не знають, що чинять», — каже: це справді Божий Син. І це перша думка, яка приходить. Тому ці читання сьогодні для мене справжнє відкриття. Виникає питання: як я дивлюсь на Христа? Бо якщо маю Святого Духа, Духа, який приходить, то я вмію дивитися.

Я здатен відкривати цю правду. Мене питають: як я дивлюсь на Христа? Як я переживаю Євхаристію? Як академію? Як літанію бажань: здоров’ячка, грошиків і щоб мій чоловік навернувся? Чи я приходжу сюди сьогодні, щоб дивитися на Того, кого прокололи? Щоб Він міг розбити моє закам’яніле серце і щоб Його життя сьогодні могло прийти до мене, бо Його життя буде приходити. Часто повторюю, що маємо особливу благодать, бо коли молимось євхаристійну молитву, промовляються такі слова: «коли Він віддався в наші руки».

І ми можемо переживати це буквально, коли простягаємо свої руки, складені у формі хреста, як трон. І Христос приходить до нас, віддається в наші руки, приходить до нашого життя, яке часто не є гідним. Ми іноді кажемо: треба йти до сповіді, щоб бути гідним. Ми ніколи не буваємо гідними. Що означає бути гідним? Бог чинить нас гідними, коли дає нам Своє життя, можливість прийняти Його. Каже: це Моє життя, віддане за вас.

Каже: візьми й їж. Ми можемо переживати Бога, який з любові віддається в наші руки, знаючи, що, можливо, вже за мить ці руки ми будемо стискати в кулак у наших подружжях, вдаючись до насильства — будь-якого: фізичного, психічного, емоційного, словесного — противлячись лагідності Божого Сина, який, як каже Ісая, не загасив тліючого гнотика, не зламав надтріснуту тростину, голосу Його не чути на вулицях, бо Він тихий і лагідний, Той, хто є покірний, Той, хто прийшов, щоб ми мали життя. Маю Святого Духа, який дає мені справді дивитися на Сина Божого під час цієї Літургії. І не тільки дивлюсь на Сина Божого, який щодо мене є покірним, який мене любить, який віддається в мої руки, забруднені кров’ю мого брата, сестри, дружини, чоловіка, дітей, батьків, — але також Того, який каже: чиніть це на Мій спомин. І завдяки Йому, дивлячись на Нього, я знаю, що це є відповідь на всі проблеми, усі конфлікти, усі складні ситуації — на хвороби, на подружні кризи, на наші розчарування, на відкинення, яких ми зазнаємо від наших найближчих — батьків, братів, рідних, подруга, дітей... Не знаю... Вірю, що Святий Дух вам це пояснює: що відповіддю є саме це — віддати себе в руки, бо життя не приходить іншим шляхом. Бо так прийшло до нас життя — Він віддався в наші руки, не залишивши нічого для Себе. Так до нас прийшло прощення. Так до нас приходить Святий Дух — марнуючи Себе, відмовляючись від слави, яка Йому належить.

А ми поводимось як англійська королева, в якої корона може впасти з голови. Подумайте, скільки сварок через дурниці... Коли маємо Святого Духа, Він каже: Святий Дух нагадає вам усе. І те, що ми бачимо тут, Він нагадає нам, коли прийдуть конфлікти. У цей день, у цій подорожі п’ятдесяти днів до Зіслання, сьогодні Він запитує мене, пригадує мені це — також у стосунку до батьків. Бо саме так приходить життя.

З Євангелія від Йоана: Ісус сказав до людей: Я — хліб життя. Хто приходить до Мене, не буде голодувати, а хто вірить у Мене, ніколи не буде спраглим. Але Я сказав вам: ви бачили Мене, а все ж не вірите. Усе, що дає Мені Отець, прийде до Мене, і того, хто до Мене приходить, Я не відкину. Бо зійшов Я з неба не для того, щоб чинити Свою волю, але волю Того, Хто Мене послав. А воля Того, Хто Мене послав, є така: щоб Я не погубив нічого з того, що Він Мені дав, але щоб воскресив це в останній день. Бо це є воля Мого Отця: щоб кожен, хто бачить Сина і вірить у Нього, мав життя вічне, і Я воскрешу його в останній день.

Це слово, яке Христос промовляє, — до тих самих слухачів, які були на іншому боці озера день перед тим. Вони приходять, щоби Його слухати. Христос чинить це — навчає, а наприкінці множить хліб, бо сповнений співчуття до цих людей, які мають прагнення слухання. Це те саме зібрання, яке тепер приходить вдруге. Але тепер вони натикаються на Христа, який має зовсім іншу поставу. Який не лише не дає їм хліба — не знаю навіть, чи Він розганяє їх на всі сторони, чи вони самі користуються з нагоди, щоби піти.

Це дуже критичний момент. Що змінилося за цей час? Минув лише один день. Це лише мить, можна сказати. На їхнє виправдання, можливо, вони навіть більш голодні, ніж учора. Учора, можливо, ще мали щось із собою, може, ще не так давно їли. Скільки ж того хліба Христос міг їм дати? І тільки хліб і рибу. Це було, не знаю, не двадцять чотири години тому, може, вісімнадцять. Відтоді, ймовірно, нічого не їли. Вони приходять до Христа — і тепер натикаються на такий опір, на таку твердість з боку Христа. Що змінилося? Чи змінилося щось у Христі, чи в них?

Саме так — змінилося в них. Учора вони приходили, щоби слухати, а Христос давав їм хліб. Сьогодні ж приходять, щоби їсти, а Христос змушує їх слухати. Змушує слухати те саме Боже Слово, бо походить воно з того самого джерела, яким є Боже Слово, що його звіщає Ісус Христос.

Так само, як учора вони слухали це Слово, слухають і сьогодні. Учора Христос їх утішав, сьогодні ставить їм важкі вимоги. Але вони теж мають свій план на життя, мають своє уявлення про Христа — ким Він є, ким має бути для них. Тому все це подія завершиться, можна сказати, великою поразкою Христа. Бо майже всі відходять, окрім учнів, окрім найближчих. Усі ці слухачі обурені поставою Христа, Його словом.

Що такого Христос каже сьогодні до нас? Що може нас відштовхнути? Бо ми також маємо свої уявлення про Христа. Ми легко йдемо за Ним, коли збувається все, що ми собі уявляємо, що Христос мав би зробити для нас: трохи покращити наші почуття, добре заповнити нам час, щоб ми почувалися комфортно, щоб могли щось добре для Нього зробити. Але врешті-решт, щоби ми щось мали з цього. І коли Христос ставить вимоги, тоді постає питання: чи я хочу залишитися, чи піти?

Христос каже ці слова дуже чітко: воля Того, хто Мене послав — щоб Я нічого не втратив з того, що Він Мені дав. Нічого не втратив. Це слово можна по-різному зрозуміти. Воно в перекладі польською звучить так, але сенс такий: Ісус не хоче нічого втратити, не хоче нічого занапастити. Але тим «нічим» є саме ті, хто Йому належить. Це ті, хто мають стати нічим. Стати ніщо. Як Христос став ніщо. Пізніше апостол Павло буде вважати себе за ніщо: стали ми сміттям цього світу, покидьками суспільства. Кожен, хто нас вбиває, вважатиме, що чинить щось добре для Бога. Ми стали вигнанцями.

Так само думали про себе перші християни. У «Листі до Діогнета» йдеться про те, що вони у світі, але для світу — ніщо. А світ не хоче бути ніщо. Світ хоче чимось годуватися, чимось бути. Тому вони пішли геть від Христа, щоби насититися деінде. Бо бачать, що з цього джерела вони не будуть ситі по-своєму. Може, ще мають якісь гроші — певно, мали. Бо апостоли казали: «Нехай ідуть, нехай куплять їжі в сусідніх селах». Отже, мають за що вижити. Заощадили, і зроблять це тепер. Після цього випробування, яке Христос з ними провів, виберуть щось інше. Виберуть інше джерело насичення. Відтепер будуть живитися чимось іншим, не Христом.

Не здійсниться те, що пророки провіщали: «Ходіть, і пийте, їжте без оплати, за вино і молоко. Ходіть, Я вас буду годувати». Вони воліють витратити свій гріш на те, що, як їм здається, наситить їх. Вони не захочуть стати цим ніщо. Цим ніщо, що належить Христу, який також є цим ніщо, бо Він обнищав себе, зрікся всього, став порожнім. Це Його порожнеча — у доброму сенсі — бо Він себе обмежив. Це кенозис — самопониження, яке Христос сам пережив і до якого запрошує також учнів.

Хто піде за Ним? Легше піти за Йосифом. Бо слово «голодний» стосується Йосифа Єгипетського: коли народ голодував, приходив до Йосифа, і Йосиф їх годував, скільки хотіли. Це Божа воля — бо Бог, навіть тих, хто відійшов сьогодні від Христа, буде годувати до кінця життя. Буде їм давати хліб — навіть якщо вони цього не усвідомлюють, навіть якщо повністю відкинули Бога у Христі Ісусі. Бог не відкине їх — буде їх годувати тим, чого вони хочуть. Даватиме їм хліб щоденний на кожен день. Але вони не матимуть того чогось більшого.

Можна насититися в стилі Йосифа — щоб мати зовнішню їжу, фізичну, щоби вижити. Але Христос пропонує щось більше — хліб життя, воду, яка веде до вічного життя. Він хоче цього для нас, хоче подати це нам. Хоче привести нас до цього. Це прагнення, яке Він має в Собі: «Хто до Мене приходить — ніколи не буде прагнути». Він не буде прагнути, як і та самарянка не буде прагнути. Як, можливо, і всі інші не будуть прагнути, хто насититься з цього джерела, яке відкриє Христос.

Він відкриє його на хресті, бо на хресті Христос скаже: «Прагну». Прагну чого? Не тільки води, як зрозуміли ті, хто були свідками розп’яття, але передусім — прагну людського серця, людського життя. Прагну близькості з кожною людиною, з тобою, зі мною. Це є життя вічне — бути близько Нього.

Апокаліпсис каже це слово про вибраних, які вже пішли за Агнцем, які з Ним назавжди: не будуть уже голодувати, не будуть прагнути. Не вразить їх сонце, ані спека. Нічого вже їм не зашкодить. Жодна кривда не торкнеться їх. Вони будуть справді щасливими людьми. Будуть людьми насиченими.

Можна завершити цю медитацію, це розважання над Божим Словом словами, які вкладені в уста саме тих, хто перемогли, хто пішли за Агнцем, хто отримали життя вічне. Це слова, які Церква дає нам як своїм дітям на кожні недільні вечірні молитви. Це пісня спасенних, пісня викуплених, яку ми вже тепер можемо співати. Можемо передсмакувати те щастя, яким живуть ті, що спасенні. Ми вже тепер можемо відчути єдність із ними в цій одній Церкві.

Тож помолімося цими словами:
Алілуя! Спасіння, слава і сила належать Богу нашому, бо Його присуди — істинні й справедливі. Хваліте Бога нашого, усі Його слуги, ті, що Його бояться, малі й великі. Бо зацарював Господь, Бог наш Вседержитель. Радіймо й весело святкуймо, віддаймо Йому славу! Бо настало весілля Агнця, і Його наречена приготувала себе. І ми вже тепер на цьому весіллі. Вже тепер можемо прикрашатися до цього бенкету. До того бенкету, який Христос хоче нам дати на небесах, але вже тепер ми отримуємо його в Євхаристії. Там, де ми насичені, де ми зміцнені, де ми живимося хлібом життя. Я є хліб життя.

Нехай благословить тебе, оберігає Отець, Ісус і Дух Святий. Амінь.