Середа

Тими днями Петро та Йоан підіймалися в храм о годині молитви — о дев’ятій. І був один чоловік, кульгавий від лона матері своєї; його приносили і садовили щодня перед воротами храму, котрі називали Гарними, аби просив милостиню в тих, хто входив до храму.
Побачивши Петра і Йоана, які хотіли ввійти до храму, він просив, щоб дали йому милостиню. Петро разом з Йоаном поглянув на нього і сказав: «Подивися на нас!»
Він пильно дивився на них, сподіваючись щось від них одержати. А Петро сказав: «Срібла й золота не маю, але що маю, те й даю тобі: в Ім’я Ісуса Христа Назарянина встань і ходи!»
І, взявши його за праву руку, підвів його. Відразу ж зміцніли його стопи й суглоби. Підскочивши, він встав і почав ходити. Тож ввійшов з ними в храм, ходив і підскакував, хвалячи Бога.
І весь народ побачив, як він ходив, підскакував і хвалив Бога. Коли ж дізналися, що це той, який сидів заради милостині біля Гарних воріт храму, переповнилися страхом і подивом від того, що з ним сталося.

Слово Боже.

Прославляйте Господа, Його Ім’я закликайте, *
між народами про Його діла сповіщайте.
Йому співайте, Йому грайте, *
роздумуйте про всі Його діла дивовижні.

℟. Шукайте Бога і знайдете радість
або: Нехай веселиться серце тих, що Господа шукають
або: Алілуя

Його святим Ім’ям хваліться; *
нехай веселиться серце тих, хто Господа шукає.
Шукайте Господа і Його сили, *
постійно шукайте Його обличчя.

℟. Шукайте Бога і знайдете радість
або: Нехай веселиться серце тих, що Господа шукають
або: Алілуя

Нащадки Авраама — Його слуги, *
сини Якова — Його обранці!
Він є Господом, нашим Богом, *
суди Його — на всю землю.

℟. Шукайте Бога і знайдете радість
або: Нехай веселиться серце тих, що Господа шукають
або: Алілуя

Він навіки заховав у пам’яті завіт свій, *
слово, яке заповів для тисячі родів:
завіт, який уклав з Авраамом, *
свою присягу Ісааку.

℟. Шукайте Бога і знайдете радість
або: Нехай веселиться серце тих, що Господа шукають
або: Алілуя

Це день, що його створив Господь:
радіймо і веселімось в ньому.

Ось двоє, з учнів Ісуса, того ж самого дня, першого в тижні, йшли до села, віддаленого на шістдесят стадій від Єрусалима, яке називалося Емаус; вони говорили між собою про все, що відбулося. І сталося, коли вони вели бесіду й обговорювали, сам Ісус, наблизившись, пішов разом з ними; очі ж їхні були стримувані, щоби Його не впізнали.
Тож Він запитав їх: «Що це за розмови, які ви ведете між собою, йдучи дорогою?»
Ті зупинилися, повні смутку.
У відповідь один, на ім’я Клеопа, сказав Йому: «Ти хіба єдина захожа людина в Єрусалимі, яка не знає того, що сталося в ньому цими днями?»
І запитав їх: «Що саме?»
А вони сказали Йому: «Те, що сталося з Ісусом Назарянином, який був мужем пророком, сильним ділом і словом перед Богом і перед усім народом; і як видали Його первосвященики й наші старші на смертний присуд і розіп’яли Його. А ми сподівалися, що Він той, хто мав викупити Ізраїля. І до того всього, оце третій день, відколи те сталося.
Та деякі наші жінки здивували нас: побувавши рано в гробниці й не знайшовши Його тіла, вони прийшли й розповіли, що бачили появу ангелів, які сповістили, що Він живий. Тоді пішли деякі з нас до гробу — і знайшли все, як говорили жінки; Його ж самого не побачили».
Тоді Ісус сказав їм: «О нерозумні й повільні серцем, аби вірити в усе, що говорили пророки! Хіба не треба було Христові постраждати й увійти у свою славу?» І, почавши від Мойсея та від усіх пророків, Він пояснив їм в усіх Писаннях те, що стосувалося Його.
І вони наблизилися до села, до якого йшли. А Він удавав, що йде далі.
Та вони наполягли, кажучи: «Залишайся з нами, бо вечоріє, і день вже схилився».
І Він увійшов, щоби залишитися з ними. І сталося, як сів Він за столом з ними, то, взявши хліб, промовив благословення і, розломивши, подавав їм; тут і відкрилися їхні очі, й вони впізнали Його. Та Він став невидимий для них.
І сказали вони один одному: «Хіба не палало в нас наше серце, коли Він говорив нам у дорозі та коли відкривав нам Писання?»
Тож вставши, тієї ж години вони повернулися до Єрусалима та знайшли зібраних Одинадцятьох і тих, які були з ними; вони говорили, що справді Господь воскрес і з’явився Симонові. І вони розповіли про те, що сталося в дорозі, та як вони розпізнали Його в ламанні хліба.

Слово Господнє.

Тими днями Петро та Йоан підіймалися в храм о годині молитви — о дев’ятій. І був один чоловік, кульгавий від лона матері своєї; його приносили і садовили щодня перед воротами храму, котрі називали Гарними, аби просив милостиню в тих, хто входив до храму.
Побачивши Петра і Йоана, які хотіли ввійти до храму, він просив, щоб дали йому милостиню. Петро разом з Йоаном поглянув на нього і сказав: «Подивися на нас!»
Він пильно дивився на них, сподіваючись щось від них одержати. А Петро сказав: «Срібла й золота не маю, але що маю, те й даю тобі: в Ім’я Ісуса Христа Назарянина встань і ходи!»
І, взявши його за праву руку, підвів його. Відразу ж зміцніли його стопи й суглоби. Підскочивши, він встав і почав ходити. Тож ввійшов з ними в храм, ходив і підскакував, хвалячи Бога.
І весь народ побачив, як він ходив, підскакував і хвалив Бога. Коли ж дізналися, що це той, який сидів заради милостині біля Гарних воріт храму, переповнилися страхом і подивом від того, що з ним сталося.

• У сьогоднішньому читанні з Діянь Апостолів розповідається про чудо зцілення кульгавого від народження чоловіка. Цей чоловік все життя залежав від милостині і допомоги інших людей. Про те, наскільки він був нещасним і покірним, свідчить той факт, що, просячи пожертви, він не дивився на людей, які проходили повз нього. Він знав, що побачить в їхніх очах байдужість або, в кращому випадку, співчуття. Подумай, чи є щось у твоєму житті, якась образа, спогад чи ставлення, що блокує тебе у духовному розвитку? Чи є щось, що робить тебе настільки залежними від людей, що ти не в змозі робити кроки чи приймати рішення самостійно?

• Після цих роздумів, будь ласка, зверни увагу, що цього чоловіка привезли в найбільшу спеку, близько 15:00. Його посадили під Прекрасними воротами (також відомими як Золоті ворота), єдиними, які вели на Храмову гору. І ось він сидить і страждає від спеки, від своєї немочі, від відсутності перспектив і від того, що він за крок від ЯХВЕ а не може увійти до Храму, щоб помолитися про зцілення. Брама, під якою він сидить, має дві арки: північна називається Аркою Скорботи, а південна - Аркою Милосердя.

• Чи бувають у твоєму житті моменти, коли тобі до глибини душі набридає все, що з тобою відбувається? Є змученим, зворим і відчуваєш, що твої молитви зупиняються на порозі Божого дому! Це скорбота. Однак зверни увагу, що друга Арка - це ЛЮБОВ. Саме тут Господь Ісус через інших людей запрошує тебе відірвати погляд від твого повсякденного життя, твоєї життєвої ситуації і твоїх проблем. Він пропонує тобі не те, що тимчасово задовольнить якісь твої потреби, як золото чи срібло. Він дарує Себе, і таким чином звільняє нас від поневолення, яке зупиняє на порозі під Аркою скорботи.  

 Господи Ісусе, прошу в Тебе благодаті вірити в Твоє безмірне милосердя. Будь ласка, допоможи мені піднятися від усього, що мене обмежує і зв'язує, щоб я міг "ходити і стрибати" назустріч Тобі, схованому в Євхаристії.    

Нехай Господь дарує вам мир. Середа в Октаві Великодня. 

Сьогодні ми отримуємо в Євангелії прекрасну історію учнів з Емаусу. Тих, хто розчарований, тих, хто зламаний, тих, хто втікає. Але на щастя — тих, кого зустрічає воскреслий Ісус Христос, бо Він не хоче залишати їх у такому стані, в такій ситуації. Більше того, Він не хоче, щоб вони стали апостолами смерті, бо коли вони вийдуть із Єрусалима — це не буде група Дванадцятьох, але, можливо, вони належали до тієї групи сімдесяти двох.

Однак, повертаючись із Єрусалима до свого старого життя, до своїх колишніх сіл, вони розповідали б про те, що Ісус помер. І частково це була б правда. Але звістка про воскресіння ще не дійшла до них. Вони ще не зустріли воскреслого. То ким би вони були? Якимись апостолами — тобто посланцями — але що б вони звіщали? Вони б говорили, що добро програло, а зло знову перемогло. Христос не може цього допустити.

По-перше, щоб вони залишалися в такому стані. Він хоче їх утішити. По-друге, щоб вони звіщали речі неповні, не до кінця правдиві. Він хоче, щоб вони говорили, що добро перемогло, що Ісус Христос воскрес. Але поки що вони йдуть і розмовляють між собою про все, що сталося. І коли вони так розмовляють, до них приєднується Ісус, якого вони ще не в змозі впізнати.

Це просто якийсь незнайомець, якийсь попутник, що питає їх: про що ви говорите дорогою? Тут ми могли б згадати інше висловлювання Христа: «Де двоє або троє зібрані в моє ім’я — там і Я серед них». Отже, вони є, розповідають про Христа — і Він до них приєднується. І з’являються ці цікаві слова, навіть трохи жартівливі, трохи іронічні: Ісус питає їх, про що ви розмовляєте в дорозі. Тоді один з них, на ім’я Клеопа, каже Ісусові: «Ти, мабуть, єдиний з тих, хто перебував у Єрусалимі, хто не знає, що сталося там останніми днями». І ми знаємо, яке це висловлювання.

Сказати самому Христу: «Ти, мабуть, єдиний, хто не знає». Але скажімо собі прямо: Ісус — єдиний, хто знає. Бо ж тих учнів там не було, апостолів — окрім св. Йоана — теж не було. Найбільше про це знає Ісус Христос. Не лише як очевидний свідок, який бачив більше. Він знає як Той, хто все це пережив. Та Ісус дозволяє трохи себе спровокувати, тому здивовано питає: «А що таке? Розкажіть мені, що сталося». І вони починають розповідати, переказувати. І Христос це дозволяє, бо, можливо, хоче, щоб вони виговорились, зняли з себе тягар, але також тому, що хоче почути їхню версію.

Трохи так, як ми приходимо до Бога в молитві, часто з проханнями, або щось Йому розповідаємо — ніби маємо враження, що Бог не знає, що відбувається у світі. Не знає, що є війни, що є конфлікти, що є насильство, хвороби, і що в нашому житті також трапляються важкі речі. Він це знає, але хоче нас вислухати — почути нашу версію того, як ми бачимо світ, як ми ці речі переживаємо. І це добре, і це важливо. Але потім Він представляє їм свою версію — тобто ту правдиву, істинну, як Той, хто все це пережив. І, починаючи від Мойсея через усіх пророків, тлумачить їм усе, що в Писаннях стосувалося Його. Це буде повторюватися знову і знову — пояснення Старого Завіту, тобто прочитання Старого Завіту в контексті Ісуса Христа, Його пасхальних подій, подій спасіння.

Це буде постійно на початку Діянь апостолів, бо йдеться про те, до чого вони вже були привчені, що читали, але що ще було для них закрите — так само, як зараз присутність Христа. І, очевидно, Він так їм розповідав, що вони захотіли Його залишити з собою. Його мова була настільки захопливою, новою, потрібною, що вони хочуть, щоб Він залишився. Вони вмовили Його, кажучи: «Залишайся з нами, бо вже вечоріє». Тут можна провести аналогію: стає темно, але вони щойно пережили світло, і в тому світлі хочуть залишитися. Хтось просвітив їм життя, показав чіткий напрямок, показав те, чого вони не бачили.

А тепер приходить темрява, і вони кажуть: ми хочемо, щоб це світло було з нами постійно. Ми вже не хочемо жити в темряві. Тож вони сідають за стіл, і відбувається жест ламання хліба. І після цього жесту вони вже знають, хто це був. Саме це серце, яке горить — у певний момент вони усвідомлюють, що це був Ісус Христос. У тій же годині вони встають і повертаються до Єрусалима.

Ось це і є навернення, це людина, яка стала ревною, ми б сказали, свіжа, відновлена — вона не дивиться на те, що вже темно, що треба йти вночі, що небезпечно, що, може, брами будуть зачинені і вони не ввійдуть. Вони встають і йдуть. Так поводиться той, хто навернувся, хто перемінився, хто зустрів Ісуса Христа. Зараз, негайно, без зволікання. Не завтра, не потім, не коли буде зручніше — а просто тут і тепер.

Ми дивимося на церкву нову, молоду, щойно народжену. Петро і Йоан ідуть до храму на молитву о дев’ятій годині. Звісно, за тодішнім способом рахування часу, у нашому розумінні це п’ятнадцята година. Тобто час, коли приносили вечірню жертву в храмі, і коли Христос помирав на хресті, жертвуючи самого себе. У цю годину, що, мабуть, не є випадковістю, Петро і Йоан входять до храму. Але Діяння Апостолів не кажуть, що вони йшли приносити жертву або щось з собою несли.

Вони інтуїтивно відчувають, що Христос і Його жертва на хресті — це єдина жертва, і більше жодної не потрібно. Але в цю годину вони хочуть бути в храмі, хочуть молитися. І під час цієї молитви, цього перебування в храмі, вони зустрічають чоловіка, який, перебуваючи біля брами, збирав пожертви.

Від народження кривий. Це, можна сказати, певний соціальний захист Ізраїлю в ті часи. Не було жодної державної пенсії, але той, хто мав постійну інвалідність, хворобу, або іншим способом не міг забезпечити собі життя, жив з милостині, з того, що давало йому суспільство, що давали люди. Він сидів при брамі, збирав гроші, щоби мати на свої основні потреби. І коли бачить Петра та Йоана, думає собі, може щось йому кинуть. Виглядають добрими, виглядають побожними юдеями, очі в них добрі, може щось дасться. І отримав те, чого зовсім не очікував. Петро каже: срібла й золота не маю, але що маю — даю тобі. В ім’я Ісуса Христа Назарянина — ходи.

І крім цього чуда зцілення, надзвичайно важливим є те, що це перше зцілення в ім’я Ісуса Христа. У стародавності ніхто не заперечував самих чудес. Частіше питали: хто це зробив, або якою силою, в чиє ім’я? І це тут ключове. Коли Христос творив чуда, також питали, в чиє ім’я. Часто звинувачували Його, що Він виганяє злих духів силою Вельзевула.

Чудо було очевидне, але не хотіли визнати, що це чудо божественне, що за ним стоїть Бог. Може ж стояти за цим і злий, бо й він здатний на чуда. Тобто саме чудо не піддавалось сумніву, але ставилось питання про автора. Тому тут Петро каже: в ім’я Ісуса Христа. Це чудо вперше звершується в ім’я Ісуса Христа, а потім усе вже буде в Його ім’я. Ми кожен наш день, кожну справу, все хочемо починати в ім’я Боже.

Робимо знак хреста і кажемо: в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Хочемо починати все в ім’я Боже, і це чудо також у Його ім’я. Тим більше, що знаємо — в Старому Завіті ім’я Бога, яким Він об’явився Мойсеєві, було святе, виняткове, і лише раз на рік його вимовляли, а в інших випадках замінювали.

Зокрема, говорячи про Бога, казали "Га-Шем", що просто означає "Ім’я", але це "Га-Шем" — виняткове ім’я, якого не вимовляємо. Замість нього казали, наприклад, "Адонай". А тепер маємо ім’я Ісуса Христа.

Бог об’явився в Ісусі Христі, і маємо це святе й виняткове ім’я, перед яким схиляються всі коліна. Нехай і наші коліна схиляються перед іменем Ісуса Христа, але також в Його ім’я чинимо все, що сьогоднішній день принесе. І починаймо так молитву і кожну справу, знаючи, що Ісус буде з нами і буде нам благословити.

Господь з вами. Нехай вас благословить Бог Всемогутній: Отець, і Син, і Святий Дух. Амінь.

Були вранці при гробі, але вже не знайшли Його тіла. Повернулися й розповіли, що мали видіння ангелів, які запевняли, що Він живий. Дехто з наших пішов до гробу й знайшов усе так, як розповідали жінки, але Його самого не побачили.

А Він сказав до них: «О нерозумні, які ж повільні ваші серця, щоб повірити в усе, що говорили пророки! Хіба Месія не мав цього страждати, щоб увійти у свою славу?» І, починаючи від Мойсея і через усіх пророків, пояснював їм усе, що в Писаннях стосувалося Його. І наблизилися вони до села, куди прямували, а Він удавав, що хоче йти далі.

Та вони наполягли: «Залишайся з нами, бо вже вечоріє, і день вже схилився до заходу». І Він увійшов, щоб залишитися з ними. І коли сів із ними до столу, взяв хліб, промовив благословення, розламав і дав їм.

Тоді відкрилися їм очі, і вони впізнали Його, але Він зник із їхніх очей. І говорили між собою: «Хіба не палало наше серце в нас, коли Він говорив до нас у дорозі й пояснював нам Писання?» І тієї ж години встали й повернулися до Єрусалима.

Там вони знайшли зібраних одинадцятьох і тих, що були з ними, які їм сказали: «Господь справді воскрес і з’явився Симонові!» А вони також розповіли, що з ними сталося в дорозі і як вони Його впізнали при ламанні хліба.

Це довша, але відома історія, яка носить назву «Втеча до Емаус» або «Дорога до Емаус» — двоє учнів, Клеопа та ще один, ім’я якого нам не відоме. Існують різні версії тлумачення цього — за святим Лукою. Згідно з однією думкою, супутником Клеопи був сам Лука, як учень Ісуса. За іншою версією — це могла бути навіть дружина Клеопи, яка згадується як одна з тих, що прийшла до гробу, щоб намастити тіло Христа.

Це залишено відкритим для тлумачення. Але завжди, коли Святе Письмо мовчить, не називає конкретного імені, а навіть коли називає — тим більше, коли не називає — це означає, що я також можу вписати туди себе: своє ім’я, свою особу. Це я — запрошений вирушити в цю дорогу, пройти її, і найголовніше — зустріти Христа. І в цю мить нам потрібно дуже чітко усвідомити: ми не гірші за тих учнів, тобто не в гіршій ситуації. Вони зустріли Христа, незважаючи на свою втечу. Ми також маємо свої втечі, свої гріхи. Але вони зустріли Христа — і те саме чекає й на нас.

І ми теж можемо зустріти Христа — Воскреслого, Того, Хто приходить до нас у цей післявеликодній час. Але ця дорога до Емаус — це немовби літургія Євхаристії, Свята Меса, яка тут описана особливим чином. Але щоб по-справжньому брати участь у цій Євхаристії, у цій Святій Літургії, варто поставити собі запитання: наскільки я маю ті самі почуття, прагнення, які були в Ісусі Христі? Бо Христос хоче зустрітися зі мною. Він доєднується до цих двох апостолів, бо любить їх, бо бачить їхню розгубленість, і хоче їх навернути, знову провести їх до Церкви.

Що було в серці Ісуса, коли Він їх зустрів, а потім узяв хліб, переламав і роздав їм? Те саме, що було кілька днів до того, два-три дні раніше, коли Він сидів із учнями у Горниці. Що було в серці Ісуса? Те, що ми чули в страстях за святим Лукою на Пальмову неділю: Христос сказав апостолам — «Я дуже прагнув спожити цю Пасху з вами».

Ось що було в серці Христа — гаряче прагнення. Це те, що є в серці Ісуса кожного разу, коли звершується Євхаристія. З Його боку — гаряче прагнення бути з учнями, незважаючи на їхню слабкість, попри те, що ось-ось Його зрадять. Христос гаряче прагне. І це, мабуть, найважливіше і з нашого боку.

І це питання — наскільки ми маємо це гаряче прагнення? Коли я розмовляю з християнами сьогодні — тими, хто ходить до церкви, або тими, хто ходить час від часу, по-різному, — це, на мою думку, перше питання: наскільки це прагнення є справжнім і гарячим. Бо якщо цього прагнення немає, а залишається лише сухий обов’язок, який треба виконати, то це лише питання часу, питання миті, коли ми почнемо робити тріщини в цьому обов’язку, а врешті — коли ми все це просто відкинемо, у тій чи іншій мірі. Бо якщо немає прагнення серця, а це ж має бути зустріч із живим, справжнім, люблячим Ісусом, то що тоді залишиться в серці такої людини?

Залишається те, що було в тих учнів — що вони роблять? Втікають. Можливо, єдине, що їх ще захищає, це те, що вони йдуть удвох, що десь на генетичному рівні як учні вони все ще носять у собі досвід, який вже пережили. Бо це ж Євангеліє від святого Луки, який, на відміну навіть від Матея, згадує про послання 72 учнів.

Лука також говорить про послання апостолів — як і Матей — але тільки він згадує про це друге послання — про ту іншу групу, тобто 72 учнів. Саме з них Христос зробив 36 пар, по двоє, і послав їх проповідувати Євангеліє. Послав їх з Єрусалима, або звідти, де перебував, щоби йшли і звіщали Добру Новину. І це в них залишилося.

Можливо, саме це в даний момент їх і рятує, бо Христос чітко сказав: де двоє або троє зібрані в Моє ім’я, там і Я серед них. І це дійсно звершується. Євхаристія — це вже ті двоє-троє, і цього досить, щоби Христос був між ними, щоби могла постати спільнота, в якій Христос теж може діяти. З одного боку, прекрасно, що вони мають цю спільноту. З іншого боку, менш прекрасно те, що вони просто тікають. Куди ж веде ця дорога — до Емауса? Що таке цей Емаус? Це дім? Це заїзд? Точно сказати важко.

Сьогодні є така думка, або припущення, що це був дім Клеопи — за 11 кілометрів від Єрусалима — отже, цілком міг бути дім. Або, як раніше часто говорили, що це був якийсь заїзд, що вони йшли, були в дорозі і хотіли десь заночувати. І тут питання — чи йшли вони до нас, і наскільки ми самі, у нашій дорозі, часто від Єрусалима, тобто у нашій втечі, наскільки ми шукаємо своє життя вже не в Єрусалимі, там, де ми мали б зустріти Христа, а саме в домі.

Я не йду до Єрусалима, не йду до церкви, не йду на Святу Месу, бо обираю мій дім. Навіть не роблю собі зусилля, не намагаюсь пройти ці 11 умовних кілометрів до Єрусалима, до церкви — я просто обираю дім. Навіть не виходжу з нього. Або що вибираю? Заїзд, якусь розвагу, якесь перебування з родиною, з тими, з іншими. Скільки разів можна почути: я не був у церкві, бо приїхали діти, бо була родинна зустріч, бо те, бо се. 

А Христос каже: хто вибирає батька, матір, брата, сестру, жінку чи чоловіка замість Мене — не достойний Мене. Вибір нескладний. Ми йдемо за легким вибором. І можна далі продовжувати цей список. Тут ішлося про стадії — вони були за 60 стадій від Єрусалима. Стадії — це була довжина бігової доріжки, відстань навколо стадіону. І можливо, сьогодні також ці «стадії» — сучасні стадіони — стали перешкодою, щоби йти до Єрусалима. Бо вибираються стадіони, які сьогодні часто є такими собі сучасними храмами. Там збирається натовп. Там є люди, там щось відбувається. А церкви — порожніють. Нічого нового. Нічого нового не сталося.

Святий Августин, Іван Золотоустий уже в IV столітті писали, що коли в місто приїжджає цирк, коли є перегони, до церкви приходять одиниці. Бо вони виголошували проповіді на тему тих, хто пішов на перегони, знехтувавши Євхаристією. Нічого нового під сонцем.

Христос приходить. Христос приходить, щоби нас шукати. Основна умова цієї зустрічі — це бажання бути учнем. Бажання шукати єдності з Христом. Вони — учні. Учні — це ті, хто є близько з Христом. Ісус, коли споживає Пасху, коли хоче спожити цю Пасху, то каже саме це слово: що палко прагнув спожити Пасху зі Своїми учнями. Це було Його прагнення, Його пошук. Бо лише з учнями Він може звершити Євхаристію. Хто не є учнем — відходить. Навіть не має права, не має можливості брати участь у цій Євхаристії. Першою є літургія слова. Христос іде з цими учнями, приймаючи їх такими, якими вони є — розчарованими, сумними, пригніченими, тими, що бачать своє життя в темних барвах, можливо, зраненими у вірі в Бога, можливо, розчарованими в собі, можливо, з претензіями до себе і до всіх.

Це і є вхід у Євхаристію. Це місце, де Христос також приходить до нас у наших різних терпіннях, запитуючи: де ти є? Що сталося? Це початок Святої Меси. Чому ми приходимо до Нього? Що є нашим Емаусом? Що є нашим Єгиптом? Що є нашим стражданням? Де наші розчарування? Христос навіть з нашими сумнівами в Бога входить у діалог. І вступає в діалог конкретний. Через що? Через проповідування Слова. Ось що робить Христос.

Він вступає в діалог. Прекрасне слово, яке тут уживається — що самі учні між собою вживають термін homilein — тобто виголошували одне одному проповідь. Гомілія у літургійному розумінні — це те, що відбувається після проголошення Божого Слова.

Це не просто казання, а саме гомілія — тобто пояснення Божого Слова, ламання цього Слова служителем для тих, хто прийшов, тому що це Слово, подібно до хліба, є надто велике, щоби спожити його одразу. Тож потрібно ділити його на частини, на шматки, які можна засвоїти. І це робить Христос. Саме так — способом, пристосованим до слухача. Він проходить крізь усе Святе Письмо, пояснюючи їм, що про Нього там написано.

Ось що ми, проповідники, інколи також намагаємось зробити: шукаємо слова, хапаємо фрази, події, будуємо мости між подіями з Євангелія чи читань і іншими місцями в Біблії, щоби ці фрагменти, ці камінці створили більшу мозаїку, яка промовлятиме до нас. Це робить Христос: пояснює їм реальність їхнього життя, життя Христа. І завдяки цьому поясненню вони входять у дім. І це теж прекрасний образ — вони входять у дім, вони разом із Христом. І це те, що переживалося особливо в перших століттях християнства, хоча й не тільки тоді. У нас це дещо втрачено, бо ми належимо до Західної Церкви, до римського обряду, але ми не є єдиною Церквою чи обрядом.

Навіть те, що відбувається після гомілії — після того, що зробив Христос, — не всі залишаються в домі, не всі входять до нього. Бо досі в Східній Церкві диякон виголошує: катехумени, вийдіть, — катехумени, будь ласка, залишіть зібрання. Залишаються лише вірні — ті, хто вже належать до Церкви і мають право приймати Святе Причастя. Це також знак того, хто справді повністю бере участь у Святій Месі: недостатньо просто прийти й виконати обов’язок. Справжні вірні — це ті, хто сповідує Христа, хто має життя в собі. Це не лише ті, хто є присутні, а ті, хто активно бере участь у Святій Месі — у всій повноті: ті, хто слухають Слово, яке Христос промовляє: «Беріть і їжте», «Беріть і пийте» — і також чинять те, що Христос їм каже.

Це реальність дуже-дуже важлива. Не лише слухати, але й чинити те, що каже Христос. Це і є учнівство. «Щоранку пробуджуєш моє вухо, щоби я слухав, як учень» — але учень це також той, хто має участь у тому, що чинить Учитель. І це також відбувається тут: вони входять у Євхаристію, і Євхаристія відкриває їм очі — що Христос є у їхньому житті, що Він є в їхньому смутку, у їхній втечі, у тому, що Лука називає глупотою, закритістю очей, у тому, що в їхньому житті є гріх, що вони більше мають поставу Адама і Єви — які тікали від Бога в кущі — так і вони тікають у своє Емаус: якнайдалі від Бога, не до Бога, а від Бога. І тепер приходить Христос, щоби їх змінити, щоби їх навернути, і вони отримають цю благодать, щоби навіть уночі вже повертатися до Єрусалима, щоби знайти те світло — світло Вечірника, де є брати, де зібрана Церква, і де вони зможуть взаємно збагачуватися, зміцнювати одне одного, ділитися своїм досвідом, своїми зустрічами з Христом, щоби вони могли переживати своє свято, свою урочистість, буття разом, буття Церквою.

Ось до чого ми постійно покликані у Святій Месі. Це те, що Бог хоче чинити у нашому житті — провести нас від нашого Емауса до Єрусалима. І нехай на цій дорозі благословляє нас Отець, і Син, і Святий Дух.

Амінь. Ідіть у мирі Христовому. Алілуя, алілуя.

Богу подяка. Алілуя, алілуя.