Вівторок

В день П’ятдесятниці Петро сказав юдеям: «Нехай твердо знає весь дім Ізрáїля, що і Господом, і Христом зробив Його Бог – цього Ісуса, якого ви розіп’яли!»
Почувши, вони були вражені в саме серце і сказали Петрові й іншим апостолам: «Що ж нам робити, мужі-брати?»
А Петро каже їм: «Покайтеся, і нехай охреститься кожний з вас в Ім’я Ісуса Христа на відпущення ваших гріхів, і приймете дар Святого Духа! Адже для вас ця обітниця і для ваших дітей, і для всіх тих, хто далеко, кого лише покличе Господь, Бог наш!» Багатьма іншими словами він свідчив та заохочував їх, кажучи: «Спасайтеся від цього зіпсутого роду!»
Отже, вони, прийнявши його слово, охрестилися; і приєдналися того дня зо три тисячі душ

Слово Боже.

Праведне Господнє слово *
і всі Його діла вірні.
Він любить праведність і справедливість, *
милістю Господа земля повна.

℟. Милість Господня сповнює всю землю
або: Милістю Господа земля повна
або: Алілуя

Адже очі Господні на тих, які Його бояться, *
котрі покладають надію на Його милосердя,
щоби спасти їхні душі від смерті, *
прогодувати їх під час голоднечі.

℟. Милість Господня сповнює всю землю
або: Милістю Господа земля повна
або: Алілуя

Наша душа Господа чекає — *
Він наш помічник і оборонець.
Господи, нехай буде на нас Твоє милосердя, *
оскільки на Тебе ми покладали надію.

℟. Милість Господня сповнює всю землю
або: Милістю Господа земля повна
або: Алілуя

Це день, що його створив Господь:
радіймо і веселімось в ньому.

Того часу Марія стояла назовні біля гробниці й плакала. А плачучи, нахилилася до гробниці й побачила двох ангелів, які сиділи в білому: один у головах, а один у ногах, де було покладено тіло Ісуса.
І вони кажуть їй: «Жінко, чого ти плачеш?»
Відповідає їм: «Забрали мого Господа, і не знаю, де поклали Його!»
Сказавши це, вона обернулася назад і побачила Ісуса, який стояв, та не знала, що то Ісус.
Каже їй Ісус: «Жінко, чого ти плачеш? Кого шукаєш?»
Вона, думаючи, що це садівник, каже Йому: «Пане, якщо ти Його виніс, то скажи мені, де ти Його поклав; і я заберу Його!»
Каже їй Ісус: «Маріє!»
Обернувшись, вона каже Йому єврейською мовою: «Раввунí!» — що значить: «Вчителю!»
Каже їй Ісус: «Вже не тримай Мене, бо Я ще не піднявся до Отця. Іди до Моїх братів і скажи їм, що Я піднімаюсь до Отця Мого і Отця вашого, до Бога Мого і Бога вашого!»
Приходить Марія Магдалина і звіщає учням: «Я бачила Господа!», і що Він сказав їй оце.

Слово Господнє.

Того часу Марія стояла назовні біля гробниці й плакала. А плачучи, нахилилася до гробниці й побачила двох ангелів, які сиділи в білому: один у головах, а один у ногах, де було покладено тіло Ісуса.
І вони кажуть їй: «Жінко, чого ти плачеш?»
Відповідає їм: «Забрали мого Господа, і не знаю, де поклали Його!»
Сказавши це, вона обернулася назад і побачила Ісуса, який стояв, та не знала, що то Ісус.
Каже їй Ісус: «Жінко, чого ти плачеш? Кого шукаєш?»
Вона, думаючи, що це садівник, каже Йому: «Пане, якщо ти Його виніс, то скажи мені, де ти Його поклав; і я заберу Його!»
Каже їй Ісус: «Маріє!»
Обернувшись, вона каже Йому єврейською мовою: «Раввунí!» — що значить: «Вчителю!»
Каже їй Ісус: «Вже не тримай Мене, бо Я ще не піднявся до Отця. Іди до Моїх братів і скажи їм, що Я піднімаюсь до Отця Мого і Отця вашого, до Бога Мого і Бога вашого!»
Приходить Марія Магдалина і звіщає учням: «Я бачила Господа!», і що Він сказав їй оце.

• "І сказали вони їй: "Жінко, чому ти плачеш? Вона ж відповіла їм: "Забрали Господа мого, і не знаю, де поклали Його". Ісус розповів учням про своє воскресіння. Мали б те чути і жінки, які їх супроводжували, але людині дуже важко прийняти чудо воскресіння. Марія Магдалина по-людськи подумала, що хтось взяв тіло Вчителя і поклав його в інше місце. Я вірю у воскресіння Ісуса і знаю, що теж воскресну, але чи воскресну до вічного життя, чи до вічного прокляття? Я багато працюю, щоб подбати про своє тіло, але чи достатньо я працюю для своєї душі, щоб отримати вічне спасіння?

• "Ісус сказав їй: "Маріє!" Вона ж, обернувшись, промовила до Нього по-єврейськи: "Раввуні" означає "вчитель". (...) Ідіть же до моїх братів і скажіть їм: "Я возношуся до Отця Мого і Отця вашого, і до Бога Мого і Бога вашого". Він настільки змінився у Воскресінні, що навіть Марія Магдалина не змогла Його впізнати. Лише коли Він звернувся до неї на ім'я, її очі відкрилися. Я теж хотів би перебувати з Отцем усіх нас і нашим Богом. Але чи прагну я кожного дня і кожної години доби до здійснення свого бажання вічного життя? Чи не відкладаю справу свого спасіння? Чи може моя душа ще не стала білою, як сніг?

• Цікаво, що ця сцена відбувається в саду - там, де Ісус був похований і воскрес, перемігши смерть. Там також з'являється хтось, кого Марія приймає за садівника. Святий Йоан ніби повертається до Едемського саду, де стався гріх і розрив стосунків з Богом. Тут все починається знову, Ісус оплачує наш рахунок своєю смертю і через своє воскресіння дає новий погляд на життя - життя, що має сенс, цінність і мету. Спробуй уявити, що Ісус також кличе тебе на ім'я, закликаючи тебе прийти до Нього за життям.

 Господи, дай мені почути Твій голос, коли Ти кличеш мене до Себе і даруєш мені Своє життя. Дозволь мені відповісти з серця: "Прийди, Господи Ісусе".    

З Євангелія від святого Івана

Марія Магдалина стояла біля гробу й плакала. І коли плакала, нахилилася до гробу і побачила двох ангелів у білому, що сиділи там, де раніше лежало тіло Ісуса: одного — в головах, другого — в ногах. Вони запитали її: «Жінко, чому ти плачеш?» Вона відповіла: «Забрали мого Господа, і не знаю, де Його поклали». Сказавши це, вона обернулася і побачила Ісуса, що стояв там, але не знала, що це Ісус. Ісус промовив до неї: «Жінко, чому ти плачеш? Кого шукаєш?» Вона, думаючи, що це садівник, сказала Йому: «Пане, якщо Ти Його переніс, скажи мені, де Його поклав, і я Його заберу». Ісус промовив до неї: «Маріє!» Вона обернулася і сказала Йому по-єврейськи: «Раббуні!», тобто — Учителю мій. Ісус сказав до неї: «Не стримуй Мене, бо Я ще не зійшов до Отця. Але йди до Моїх братів і скажи їм: Я іду до Мого Отця і Отця вашого, до Бога Мого і Бога вашого». Марія пішла і сповістила учням: «Я бачила Господа!» — і передала їм те, що Він їй сказав. 

Це надзвичайно гарна сцена зустрічі Марії та Христа. Сцена красива, але й непроста. Чому Христос забороняє їй торкатись до Нього? Хтось запитує: адже це та сама жінка, яка колись торкалась Його ніг, обливала їх слізьми, намащувала їх пахощами. Чому тепер Христос її відштовхує? У чому різниця? Одним із гарних способів прочитання цього уривка є думка, яку висловлює Ніна Гереман у своїй книзі, присвяченій «Пісні над піснями». Вона показує також історично, як «Пісня над піснями» у певні періоди пов’язувалася саме з Євангелієм від Івана. І це слово зустрічі Марії Магдалини в саду відноситься до третього розділу «Пісні над піснями», вірші 1–4:

«На ложі моїм вночі шукала я того, кого любить душа моя,
Шукала — та не знайшла.
Устану, по місту ходитиму,
По вулицях і площах шукатиму того, кого любить душа моя.
Шукала — та не знайшла.
Стражі, що обходять місто, зустріли мене.
Чи не бачили ви того, кого любить душа моя?
Ледве відійшла я від них — знайшла того, кого любить душа моя!
Ухопила його і не відпущу,
Поки не введу його в дім матері моєї, в покої тієї, що мене породила».

Це прекрасно — побачити, наскільки ці слова насправді відповідають євангельській сцені. Як і там, у «Пісні над піснями», Наречена ходить містом, шукає, встає, кружляє, не може знайти свого Улюбленого. І зрештою знаходить, хапає його й має певні очікування — хоче привести його до дому своєї матері.

Так само й у Марії Магдалини. Навіть цей факт, що вона «крутиться» — обертається до садівника, потім знову — нагадує, немов вона шукає того, кого любить її душа. Як до вартового, звертається до садівника зі словами: «Де мій Улюблений?» Де мій Улюблений? Може, ти знаєш, куди Він пішов, чи Його перенесли? Вона тут є цією нареченою, і слово Христа, яке звучить: «Не доторкайся до Мене» — говорить: «Ти, Маріє, ти близька, але не доторкайся». Чому? Тому що в ній присутнє мислення тієї нареченої зі Старого Завіту, з «Пісні над піснями». Чого вона хоче? «Не відпущу Тебе, доки не введу Тебе до дому матері моєї, до покою тієї, що мене породила». І ось у цьому проблема — що це за «покої матері», що це за «дім породительки»? Ймовірно, це старе життя, це синагога, це те, до чого ця наречена ще не мала іншого вибору, окрім як ввести Улюбленого до синагоги. І саме так це й відбувалося, це була певна схема. Але тепер уже ні — не до дому матері, не до старого життя, не ти вирішуєш. Я йду до дому Отця. У Старому Завіті перебування в домі матері — це певне повернення до старого життя, це зона безпеки. Це те, що ми часто бачимо як, скажімо, «мамин синок»: у дитини, особливо в синочка, усе є — усе готово, зварене, випране, забезпечене. Навіщо йому працювати, якщо й так усе є? Йому тридцять з гаком, а він не хоче виходити з дому — все має: гроші, кишенькові, телефон, ноутбук, навіть на гулянку з друзями вистачає. І ясно, що з такого «дому матері» він не вийде, він уже поневолений самим перебуванням у ньому.

І можливо, ми можемо подивитися на це слово, звернене до Марії, як на заклик до нас: що ми теж можемо бути поневолені у стосунках із Христом. У нас також можуть бути очікування: що тепер, маючи воскреслого Христа, ми будемо мати стабільність, вигоду, духовний комфорт. Що будемо користатися з присутності Христа — і це, здавалося б, непогано, у духовному житті, в молитві, у містичних досвідах. Але Христос приходить, щоб вирвати нас і з цього. Чому? Бо все відбувається в рамках послання. Послання до братів. Ти маєш бути у місії, ти маєш іти, шукати Моїх братів — а ти цього не робиш, бо маєш свою візію, ти хочеш, щоби все залишалося по-старому. Як колись ти була біля Його ніг, і тобі було добре. Навіть якщо це було важко — це була перша любов, утіха, близькість із Христом. І тепер ти хочеш утримати Його в цій самій схемі, але Христос каже: «Залиш. Навіть не торкайся. Дай Мені бути в Моєму посланні. Бо Я йду до Отця. Але і ти маєш послання. Іди до Моїх братів». Це є дім Отця тепер — уже не синагога, не старе життя, а Церква. Ти маєш місію в Церкві. Іди, біжи, виконай це завдання. А Марія якраз не має цього прагнення, не має напору, щоб це робити. Тому Христос каже: «Не затримуй». Латинське noli me tangere — «не торкайся Мене» — увійшло в нашу ментальність, хоча грецький текст говорить про «не затримуй Мене». Тут йдеться не просто про фізичну близькість, не лише про те, що вона хотіла схопити Його за ноги, а про те, що Він каже: «Я перебуваю у місії. Не затримуй Мене. І ти не затримуйся».

Коли Христос розсилав апостолів, і Марія тут теж є апостолкою, Він говорив: «Коли підете, не вітайте нікого в дорозі». І це не тому, що не слід казати «доброго дня», але в ментальності Старого Завіту, у східній культурі вітання — це не мить, а часом день, два, це гостинність. А Христос каже: «Немає часу. Ви маєте йти, бути в дорозі, проголошувати Євангеліє — цього тримайтеся». І тут маємо відсилання до постаті Марії Магдалини, яка теж хоче бути привітана, вона хоче зупинитись, затриматись. Як апостоли на горі Тавор — їм було добре, вони торкнулися Христа, були з Ним, щасливі, у спогляданні, в досвіді Його слави, і хотіли це утримати. Скільки у нас таких моментів — реколекції, важливі події, коли хочеться молитися постійно, ділитися цим. Але потім приходять кризи, і все відступає. Хочеться спочити, зупинитися, утримати цей стан: «Добре нам тут бути, поставмо намети, залишимось». А Христос каже: «Ні, ми спускаємося вниз. У мене шлях до хреста. Ви підете зі Мною». Тут Христос іде до Отця, до дому Отця, і не хоче зупинятись у «домі матері».

Цікаво, що в Євангелії немає жодної згадки про зустріч Христа з Його матір’ю після воскресіння. Традиція та інші джерела кажуть, що Він найперше з’явився саме Їй. Але Євангелія мовчить. Ми б, можливо, хотіли цього, але Марія, можливо, не мала такої потреби. Їй було достатньо знати, що Христос воскрес. І, можливо, саме тоді до неї дійшли ті слова, які Він колись сказав багато років тому: «Чому ти Мене шукаєш? Хіба не знаєш, що Я маю бути в тому, що належить Моєму Отцю?» І після воскресіння Він знову йде до Свого Отця. «Не стримуй Мене. Мені не потрібно з тобою бути. Дозволь Мені йти далі. Дозволь Мені бути собою. Я не йду в дім Матері. Я йду в дім Отця».

І ось це послання для нас сьогодні — послання воскресіння, послання проголошення Христа, послання того, щоб бути з Христом, зустріти Його, бо Він виходить також і до нас, як вийшов до Марії, але не щоб нас затримати, а щоб послати. Ми маємо свою місію, ми повертаємось до життя, до своїх справ, на роботу, туди, де нас поставлено. Свята минули. Ми ще перебуваємо у світлому білому тижні, але загалом свята вже позаду, включно з другим днем — Великоднім понеділком. І ми повертаємося. Можливо, хочеться втримати свята довше, бути з родиною, поїсти, відпочити. Було добре. Але Христос каже: «Не затримуй Мене. І не затримуй себе». Я створюю для тебе нове життя, нові обставини — іди, щоб разом з іншими, туди, куди будеш посланий, проголосити Добру Новину про воскресіння. Що ти був на Євхаристії. Що ти зустрів Христа. Що це правда. Що є життя вічне. Що Папа помирає — але щоб іти до дому Отця.

Нехай благословить тебе і охороняє Отець, Син і Дух Святий. Амінь.

Коли вона так плакала, нахилилася до гробу і побачила двох ангелів у білому, що сиділи там, де лежало тіло Ісуса: одного — на місці голови, другого — на місці ніг. Вони сказали до неї: «Жінко, чому ти плачеш?» Вона відповіла їм: «Забрали мого Господа, і я не знаю, куди Його поклали». Сказавши це, вона обернулася й побачила Ісуса, що стояв там, але не впізнала, що це був Ісус.

Ісус сказав їй: «Жінко, чому ти плачеш? Кого шукаєш?» Вона ж, гадаючи, що це садівник, каже Йому: «Пане, якщо Ти Його переніс, скажи мені, де Його поклав, і я Його заберу». Ісус промовив до неї: «Маріє!» Вона, обернувшись, сказала Йому по-єврейськи: «Раббуні!», що означає «Учителю мій». Ісус сказав їй: «Не стримуй Мене, бо Я ще не зійшов до Отця. Іди до Моїх братів і скажи їм: Я сходжу до Отця Мого і Отця вашого, до Бога Мого і Бога вашого».

Марія Магдалина пішла і повідомила учням: «Я бачила Господа» — і що Він їй сказав. Ми перебуваємо в Октаві Воскресіння, кожного дня ми повторюємо: ось цей день, день Воскресіння, і в ці дні Господь приходить, щоб нас знайти. У кінці йдеться про зустріч із Христом, щоб не зупинитися біля порожнього гробу, а йти до Галилеї, тобто до нашої щоденності, і там зустріти Воскреслого, бо саме зустріч із Воскреслим усе змінює.

Кожного дня Господь приходить зі Словом, яке веде нас дорогою зустрічі з Ним. Дуже сильно я почув у перший день про ті складені полотна, про те, що ми переживаємо на Євхаристії, коли бачимо корпорал, складений наприкінці, і кажемо: ми бачимо складені полотна — Його тут нема, Він воскрес. Він прийшов у моє життя, я міг Його прийняти, Він був складений на моїх долонях, я міг Його спожити — Господь воскрес у мені.

Вчора до мене приходило це Слово, це питання: чи я й далі є тим, хто поширює брехню, що Він не воскрес? Бо якщо я не зустрів Його тут, то поширюю брехню, навіть якщо мої уста говорять великі слова, а в мені немає Воскреслого, немає цього нового життя, немає здатності скласти свої шати, ці полотна, щоб стати навколішки біля ніг іншого, щоб Йому служити. Немає в мені цього духу займати останнє місце, бути найменшим. Тоді я проповідую брехню, хоч і кажу великі слова про воскресіння, про Ісуса, про Його любов. Усе — брехня.

Слово звучало вчора і лунає аж до сьогоднішнього дня. Тож увага: це Слово звернене до мене. А сьогодні йде далі й говорить мені, що потрібно, чому — про це говорить сьогодні Діяння апостолів: про те, що проголошення Воскреслого, коли Петро проповідує, саме через це проголошення Бог приєднує. Це проголошення має силу, воно торкається серця, проникає вглиб людей, не тільки до розуму.

Це не просто інформація — це Слово, яке зворушує серце, і через нього Бог долучає до Церкви. І потім приходить це: обітниця життя у Воскреслому — для вас і для ваших дітей. А ми сьогодні бачимо людей, які віддаляються, бачимо дітей, які відходять, які не хочуть сідати з нами за стіл, а якщо й сідають — то бунтують, глузують.

Чому ця обітниця, здається, не для нас і наших дітей? У чому причина? Сьогоднішнє Слово показує мені перше: коли ті, кого послано до Марії Магдалини, звертаються до неї — бо «ангел» означає «посланий». Ми є послані, щоб проголошувати правду, а не брехню. Перше питання: «Чому ти плачеш?» Це означає, що Слово питає: чому ця обітниця, здається, не для нас і наших дітей? Бо ми не бачимо болю і страждання іншої людини.

Нас більше цікавить, чому Я страждаю через цих людей. Чому ти мені це робиш? Чому так до мене говориш? Чому зневажаєш те, що для мене святе? Але я не ставлю цього питання як посланий, яке потім ставить Христос.

Ставити ті самі запитання, що й Христос, як посланий: «Чому ти плачеш? Який твій біль?» Уміти дивитися по-іншому. Це Слово показує різницю між християнином і язичником.

Язичник, коли хтось проти нього виступає, каже: «Чому ти мені це робиш? Я через тебе страждаю». А християнин, коли бачить того, хто виступає проти нього, каже: «Як сильно ти повинен страждати, якщо ти таке робиш». Зміна перспективи. «Чому ти плачеш? Який твій біль?» І ця хасидська притча про двох селян у шинку, що сидять за пивом. Один питає другого: «Василю, а ти мене любиш?» — «Так, люблю». — «Як же ти можеш мене любити, якщо не знаєш болю мого серця?»

Оце правда — перше, чому здається, що обітниця не для нас і наших дітей. Бо ми більше зосереджені на собі, і Слово сьогодні торкає мене: мене більше цікавить мій біль, мої судження щодо інших, ніж те, що відбувається в серці ближнього. Друге: Христос, коли з’являється, що дозволяє Марії Магдалині Його впізнати — це те, що Він звертається до неї по імені.

І тут одразу згадується пасхальний седер і чотири типи дітей: мудре, лукаве, просте і те, що не ставить запитань.

І те, що перед кожним сказано: «одне» дитя. Одне мудре, одне лукаве, одне просте, одне, що не запитує. Кожне є унікальним, і до кожного я покликаний говорити. Кожного слід сприймати як єдиного, кого Бог сьогодні ставить переді мною.

Мудре дитя, що приносить радість — це те, через яке я досяг успіху, що йде доброю дорогою, є ревним, я ним пишаюся. Але й лукаве дитя — що виступає проти мене, іде іншим шляхом, бунтує, глузує зі святого — воно теж єдине. І сьогодні воно для того, щоб я з ним увійшов у стосунок. І це «ехад» — єдиний — це те ж слово, що й у проголошенні: «Господь є один». Бо кожна дитина носить в собі Божий образ, є Божою дитиною, унікальною і даною мені. Я запрошений увійти в стосунок з нею. А для цього маю звернутись по імені.

Мене не кличуть щось робити для нього, а ввійти в стосунок. Щоб це зробити, я маю переступити межу, померти для себе, шукати того, що добре для іншого. Якщо треба — дозволити відійти. Бо кожне покоління має вийти з Єгипту, мати цю здатність піти і повернутися без осуду, охоплене любов’ю, сприйняте як місія, яку мені дав Бог. І третє: лише це дозволить наступному поколінню — цій дитині, тим, хто відходить — віднайти, зустріти Христа, і лише це дасть їм ревність привести інших, з ким Бог їх пов’язав.

Обітниця для нас і наших дітей — так, але без цього воскресіння в мені, без зустрічі з Воскреслим, без того, щоб бути посланим, хто йде, говорить, дивиться і діє як Христос — це лише порожня обітниця. Тому сьогодні нас запрошено, сьогодні Христос приходить до нас і дивиться, питає мене: «Який твій біль? Чому ти сьогодні плачеш?» Бо я є винятковий — Він мене запросив. Ми скажемо: «Блаженні ті, що запрошені» — Він запросив тебе, а з тобою — усіх, з ким тебе пов’язав, і наприкінці пошле нас.